16 Лис

Український народ пережив три страшні голодомори 1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр. Кожен українець повинен пам’ятати про те, що пережили його пращури. Тому заради сумного, але важливого для людей знання про загиблих від голоду споруджено музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», що знаходиться у центрі Києва.

Ми – студенти 1-го курсу Українського гуманітарного інституту відвідали музей  в рамках навчального заняття   з дисципліни «Етика». Адже дуже просто вивчати тему «Добро і зло» в аудиторії навчального закладу, і зовсім по-іншому – у приміщенні цього незвичайного Меморіалу.

Посеред світлого, осяяного сонцем кварталу розміщена площа «Жорна долі». Там розташована вежа у формі свічки, навколо якої встановлено металеві хрести, що схожі на грати. Перед нею розміщена архітектоніка «Жага до свободи»: лелеки, які летить з грат до неба, це символізує шлях народу нашої батьківщини до незалежності. Цей моторошний вид музею контрастував с сонячною зелено-золотистою алеєю Києва.

А під Свічкою знаходиться  «Зала пам’яті», що є основною складовою Меморіалу. До неї ведуть «Сходи в минуле». Це і було наступним, з чим ми ознайомились. При вході розміщено світлини із щасливими селянами до голодомору. Спочатку екскурсовод показала  стіну «Страчені голодом», а потім студенти поступово знайомились з експозицією. Там були представлені різні вироби, зроблені руками селян: жорна, колиска з грабель, плуг, корзини для різних речей тощо.

Наступна зупинка – Книга пам’яті – була найдовшою. В залі розміщенні книги, в яких основним розділом є списки загиблих від голодомору 1932-1933 років. На кожну область своя книга. Сьогодні занесені до мартирологів понад 882 тис. прізвищ.  Але й досі йде встановлення загиблих. Всі бажаючі мали змогу ознайомитися зі змістом Книг пам’яті. Після цього на присутніх чекала «Алея з чорних дошок» .

Коли ми залишили приміщення і вийшли на світлу алею, з якої відкривалися  чудові краєвиди Києва, відчули  контраст між життям тих змучених людей і радістю  теперішнього життя. Екскурсовод пояснила, що такий різкий перехід з похмурих приміщень  до  споглядання приємних для ока  краєвидів має свій сенс. Він полягає у тому, щоб кожен присутній почав цінувати своє життя та життя свого ближнього.

Наприкінці екскурсії був оголошений важливий історичний факт, зафіксований на плитах з  іменами загиблих: на Луганщині їх було найбільше. Саме на ці землі, де було знищено найбільше українців, у 1934 році почали за примусом заселяти росіян.

Екскурсія завершилася саме на місці, з якого було видно і осяяні краєвиди, від яких на серці ставало спокійніше, і напроти, похмуру будівлю, яка нагадувала про пережите предками.

Ми були вражені тим, про що дізналися через експозицію та розповідь екскурсовода. «Коли слухаю, в мене аж мурашки по тілу і сльози на очах, – розповідає Каріна Цимбук, – я наче побувала там. Взагалі у мене з’явилося  бажання  перенестися туди, у ті часи,  подивитися в очі тих людей, дітей, на ті дороги, на яких не видно навіть жодної тварини. Уявляю, як це жахливо!».

Пам’ятаймо ж трагічне в історії нашого народу та плекаймо  у своєму серці співчуття, милосердя та дбайливе ставлення до наших ближніх, адже життя – це неоціненний дар від Бога.

Олена Дічева
студентка 1-го курсу УГІ.

 

 

 

 

 

Напишіть коментар