Не так давно склад студентської ради зазнав змін. На фоні насиченого розмаїття заходів ця подія не привернула до себе особливої уваги. Але те, наскільки пожвавилась робота соціального відділу не помітити було важко. І все це завдяки одній особливій людині. Саме з нею ми сьогодні познайомимося поближче…

***
“Найважче, дивитися в їх сумні, самотні, спраглі до любові очі і розуміти, що фізично не зможеш обігріти кожного… Але коли в тих очах загорається теплий вогник довіри, коли на маленькому личку, чи не вперше за довгі роки безрадісного дитинства, з’являється щира посмішка
– розумієш, що готовий віддаватися цій справі знову і знову, до останньої краплинки своєї душі”, – від щирості та мудрості цих слів по шкірі пробігають мурахи, навіть не віриться, що чуєш їх від 20-тилітньої молодої дівчини.

Студентка третього курсу  Олена Скрипкар ззовні нічим не відрізняється від ровесників, хіба що глибиною погляду: миле юне обличчя, гладенькі хвилі русявих кучерів, легка хода… Тільки що після пар вона йде не на прогулянку з друзями і не у кіно з хлопцем, як переважна більшість дівчат її віку, а поспішає до сиротинцю чи притулку для  тварин, по дорозі закінчуючи дописувати план на новий соціальний проект. Цього року дівчина взяла на свої тендітні плечі відповідальну посаду – міністр соціальної діяльності в Українському гуманітарному інституті і тепер кожна вільна хвилинка часу набула для Олени ще більшої цінності, адже масштаб її планів на майбутнє вражає.

Після спілкування з дівчиною саме по собі виникає питання: “Звідки стільки самовіддачі та жагугого бажання допомогати людям в її ще зовсім юному серці?”

Аби відповісти на нього, варто повернутися на 20 років назад у мальовниче місто Чернігів, де 1 травня 1998 року і почалася історія цієї казкової дівчини. Саме там, у люблячій родині пастора Михайла Ауреловича та його коханої дружини Оксани Іванівни народилася прекрасна донечка – Оленка.

Всього діток в родині було троє.

Старша сестричка Світлана, як згадує сама Олена, завжди була для неї прикладом. Про відносини з молодшим братом дівчина також розповідає з особливим теплом: “В дитинстві ми часто сварилися, певно, як усі діти, але потім сильно зблизились, зрозуміли, наскільки важливо триматися всім разом і відтоді завжди стоїмо горою одне за одного!”

Змалечку батьки брали дітей з собою на усі служіння, це заклало в їх душах надійну духовну основу.

В атмосфері довіри, любові до праці та усвідомлення власної відповідальності Оленка швидко подорослішала і вже у зовсім юному віці стала проявляти власну ініціативу щодо участі у житті та служінні церкви. Переломним моментом, за словами дівчини, став переїзд до міста Ірпеня.

“Мені на той час було лише десять років. Якщо раніше я лише брала участь у проектах, створених батьками, то  після  переїзду почала  пробувати створювати щось своє, звичайно, на перших етапах, за допомогою сестрички. А далі, коли я трішки подорослішала, мені вже стали довіряти більш відповідальну роботу. Памятаю, з яким задоволенням та гордістю я вперше ставала за кафедру, як грала на фортепіано у церкві і з яким особливим трепетом  сама починала служіння”, – пригадуючи перші кроки свого шляху, Олена мимоволі всміхається.

Ніколи благодійна діяльність дівчини не була просто дитячою цікавістю, а з самого малку стала її дорослим виваженим рішенням. З кожним роком життя дівчини все тісніше і тісніше пов’язувалося з допомогою людям. У 12 років Олена вже була наставницею молодших діток у слідопитському таборі “Бобренят”, потім через деякий час – і більш старших “Слідопитів” і далі, далі, далі: все нові й нові проекти, служіння, допомога та повна самовіддача.

“В якийсь момент я зрозуміла: соціальна робота – це те, чим ти живеш. Недостатньо просто творити добро для галочки, потрібно пропускати кожну історію крізь себе, тільки так можна досягти успіху у цій справі”, – ці слова стали для дівчини життєвим кредо і рушійною силою для нових звершень.

Її не зупиняли жодні поразки, падіння та невдачі. За словами Олени: “Якщо навіть всі навколо казатимуть, що захід не вдався, але в мене вийде запалити вогник надії хоча б в одному дитячому серденьку – я буду щасливою! Отже, моя праця не була даремною”.

Дівчину ніколи не лякала ворожість та холод в очах знедолених, адже вона знала, наскільки потрібна їм любов і віддавала себе сповна.

***
Але близився час випуску зі школи, попереду чекав відповідальний вибір майбутньої професії і складне питання: “Чи вдасться їй продовжувати активну соціальну роботу без шкоди для навчання? Як поєднати ці два аспекти життя?”.

Але дівчина віддала всі хвилювання в руки Божі і повністю довірилась Небесному Батьку. І в той час, як Оленка творила дива для інших, Бог наповнював чудесами її власне життя. Чого тільки вартий той факт, що дівчина, яка в школі ніколи не любила математики, а в дитинстві на питання: “Ким ти хочеш стати коли виростеш?” – з серйозним виразом обличчя відповідала: “Дружиною пастора!” вступила на кафедру фінансів в УГІ – місце, яке, ніби, було створене Богом спеціально для неї. Вибір саме цього навчального закладу (про який дівчина ніколи не шкодувала) став справжнім дивом, адже Олена хотіла обрати зовсім іншу спеціальність, якої не було в Українському Гуманітарному Інституті.

Ставши студенткою саме УГІ, вона з перших днів відчула, що це саме те місце, де їй варто бути. Навчання не лише не заважатиме її діяльності, а навпаки – сам Інститут стане платформою для реалізації її власних благодійних проектів! Так і сталося. Вона була саме тією людиною, на яку чекало УГІ.

Перших два роки дівчина лише брала участь у вже існуючих проектах, але цього видавалося Олені неймовірно мало. “Я прагнула значно більшого!” – з запалом в очах зізнається дівчина: “Тому, коли на третьому курсі мені сказали, що міністр соціальних справ відмовився від своїх обов’язків, я зрозуміла, що це реально мій шанс якось повпливати! Настав час провадити зміни! За останній рік соціальна робота впала майже нанівець. А тепер я отримала можливість все змінити, реалізувати всі свої задуми, втілити у життя стільки нових проектів!”

Заручившись підтримкою студради, з нестримною жагою творити добро дівчина без зволіканнь взялась до роботи. Не лише Олена була створена для УГІ, але, здавалося, сам Інститут все життя чекав саме на неї, ту, яка зробить цей світ трішечки світлішим.

Те, з якою рішучістю та жагою Олена взялася за виконання наміченого, вражає. Отримавши дозвіл, дівчина повністю переписала план, внесла до нього цілу низку нових проектів, почала збирати людей та шукати будь-яку можливість зробити усе на максимум. Минуло не так багато часу, а студенти під керівництвом юної феї вже відвідали притулок для тварин, організували Країну здоров’я, почали збирати команду для новорічної вистави, щоб, зібравши подарунки, створити свято для 80 діток-сиріт та для участі у проекті “16 днів проти насилля” і це далеко не все.

Сама Олена скромно всміхається і зізнається: “Це лише початок…”

В планах у неї організувати власний задум – вечір поезії для пенсіонерів, зробити регулярними поїздки до притулків та сиротинців, Адреналін, здача крові, арт-кафе, дитяче і доросле,
і ще багато багато іншого…

Крім цього дівчина встигає і самостійно заробляти гроші, працюючи на вахті та займаючись пошиттям латок і приділяти достатньо часу навчанню та здоров’ю. На питання “Звідки ти черпаєш свою життєву енергію?” і “Чи не було у житті моментів, коли бракло сил і опускалися руки?” дівчина відповідає: “Звісно, були…Але я ніколи не лишалася однією. У кожну мить мого життя поряд був є і буде Бог! Без Нього я не уявляю жодного свого подиху. Людина без Бога, на мою думку, не живе, а лише існує.”

***
Про плани на  майбутнє та  власні мрії дівчина розповідає з теплою посмішкою на обличчі: “Для мене мрія – це ще не виконана дія! Для того, щоб чогось досягти, не треба багато, достатньо вірити і не сидіти на місці. Я живу одним днем, насолоджуючись тим, що я є тут і зараз, беручи від моменту максимум і не заглядаю наперед.” І наостанок жартома додає: “А взагалі я мрію, щоб мене поцілували під дощем!”

Посмішка на її ясному обличчі надихає.

Після спілкування з такими людьми у серці з’являється дивне почуття вдячності гордості та віри, яке неможливо осягнути, побачити або пояснити, лише відчути…

“Вона чудова життєрадісна і сонячна, а ще надзвичайно добра! Надихаючись блиском в її очах і нестримним бажанням нести світло і творити добро для всіх оточуючих, усвідомлюєш, що також не можеш більше знаходитися осторонь, виникає бажання самому стати частинкою цього дива. Певно, такі люди, як Олена, дійсно покликані змінити цей світ і кожного з нас”, – таким постає перед нами портрет Олени Скрипкар зі слів її подруги Ліди Зубчук.