Студентка Українського гуманітарного інституту опинилася в Лондоні (Велика Британія) на період карантину. Вона розповідає про реалії життя та зміни, які відбуваються за кордоном і ній самій.

Сьогодні, прогулюючись вузькою й нерівною стежкою по парку, я помітила, що назустріч мені йшли двоє стареньких людей. Я зійшла з дороги, стала під деревом і зачекала поки дідусь з бабусею пройдуть повз мене. Вони прискорили крок, усміхнулись і подякували за те, що я зберегла безпечну дистанцію. Ця дія у мене вийшла на автоматі.

Тепер, відвідуючи супермаркет, я підходжу до столика, на якому стоять дезінфікуючі засоби та протираю свої руки. Коли йду по магазину, то не забуваю дивитися на підлогу. Я вже не забуваю, що вона розмальована мітками, які допомагають зберігати безпечну дистанцію між покупцями.

За останні декілька місяців у мене з’явилися звички, які нещодавно здавалися «дивними» або «кіношними». Моя поведінка та мій емоційний світ змінилися, я стала багато чого цінувати більше, ніж до цього. І все це — завдяки пандемії.

За всю історію існування людства, світ ніколи ще не був настільки доступним для мандрівок, як у 21 сторіччі. Питання свободи пересування, як у рідному місті, так і своєю країною, не виникало взагалі. Звичайно, окрім країн, де діє тоталітарний режим. У багатьох з’явилася звичка відкладати зустрічі з рідними та близькими на потім. Тому що, в будь-який час ти можеш сісти до потягу, літаку, автобусу або авто, а через деякий час бути там, де тобі потрібно. Але в один момент уся планета почула про коронавірус. І саме ця новина змінила мої звички, цінності багатьох людей, правила життя цілих країн. Якщо коротко — вона змінила весь світ.

Закриття кордонів між країнами, скасування авіа-, залізничних та автобусних сполучень, закриття театрів, ресторанів, готелів та магазинів у половині всього світу. Нестабільна  економічна ситуація держав, компаній, сімей і окремих людей. Всього за декілька місяців коронавірус поширився по всій землі, внаслідок чого інфіковано понад 5 мільйонів людей, з яких близько 350 тисяч загинули.

Втрата членів сім’ї, друзів або колег, втрата роботи, голод і расизм — усе це призвело до депресії, страху і паніки сотні мільйонів людей. Та все ж таки, всі ці наслідки – це лише масштабний відбиток тихої та непомітної трагедії, що відбулася під час пандемії. Закриття своїх домівок для рідних, близьких та друзів. Хтось вперше почув: «не приїжджай», вперше побачив, як ухиляються від його обіймів, а хтось взагалі відчув себе одиноким і навіть «прокаженим». Інколи, це могло статися через просту паніку, коли хтось закашляв. Люди просто боялися за себе та свою сім’ю.

Нові звички, нові правила поведінки в людних місцях, новий вигляд перехожих у масках – це інший, новий світ. Він накрив нас з головою, ще після першого сказаного вголос журналістами слова – «коронавірус». Чи став цей світ кращим? Напевно, більшість з нас скажуть: «ні».

Чи стала я «новою»? Так. Кращою? Сподіваюся. У мене було багато часу, щоб подивитися на себе «в дзеркало», щоб побачити в собі те старе, що заважало бути щасливою сьогодні й зараз. Допомогло зрозуміти, що для мене головне, а що другорядне. І можливо, у мене не так багато часу, щоб зустрітися з тими, кого я так хочу обійняти. Раптом, хтось знову скаже нове та невідоме слово, яке змінить увесь світ?

Людмила Калдаре