Минув рік із початку повномасштабної війни на території нашої держави. Багато галузей змогли адаптуватися до змін. Серед них і Український гуманітарний інститут. Ганна Поліна, завідуюча кафедрою Германської філології, розповіла про роботу кафедри під час війни, та виклики, з якими довелося стикнутися. 

Пригадайте перші дні війни – як ви відреагували на це все що відбулося та як пережили?

Через сімейні обставини, мені на кілька днів довелося поїхати додому – я з Харкова, і війну зустріла в Харкові. Перші постріли я почула вже о п’ятій ранку. Відреагувала більш-менш спокійно, бо одразу за нами виїхали наші знайомі і забрали в приватний будиночок у декількох кілометрах від траси. Там у них є облаштований підвал, в якому можна було перечекати, і тому я відразу потрапила у відносно спокійну обстановку. Сидячи в тому підвалі, я навіть перевіряла деякі роботи студентів, що встигла взяти з собою. 

Як ви адаптували навчальний процес в перші місяці війни? Чи важко це було?

Морально було важко, проте фізично це було можливо. Минуло два тижні, і ми зрозуміли, що потрібно виїжджати з Харкова. Хоча наш район розташований далеко від зони атак, проте тоді ми не знали, що буде відбуватися. Мій рідний брат живе за кордоном, і він запросив нас поки перебути цей проміжок часу в нього. Було важко, адже було багато змін – ми проїжджали через декілька країн, і була також поруч хвора мама.

Деканат дав чіткі завдання, що і як робити, тому в цьому плані складнощів не було. Важко було те, що я була відірвана від наших співробітників, жодного з них не було поруч. Було складно швидко адаптуватися до роботи, бо я перебувала в іншій країні. Допомогло те, що за часів пандемії коронавірусу, ми звикли зберігати на флешках всі наші матеріали. І хоча доступу до робочого комп’ютеру в мене не було, але я мала все на флешці, тому і в мене була можливість робити те, що потрібно.

Як ви підтримували контакт зі студентами в перші місяці війни?

Навчання відновилося з першого квітня, я через п’ять днів була у брата за кордоном – у мене вже був інтернет, комп’ютер. Тому підтримувала зв’язок через інтернет, опановувала швиденько Moodle. Тобто робила все, що могла. Я вважаю великим благословенням те, що студенти коли тоді проходили практику, як зараз. Здебільшого проходили її не в київських школах, як зазвичай, а біля батьків, оскільки тоді ще була пандемія коронавірусу. Завдяки цьому адміністрації інституту не довелося евакуювати та вивозити відразу велику кількість людей із території. Я писала студентам і знала, що вони біля батьків, що вони не самі, а під наглядом. Це було дійсно благословенням. Спілкування було більше ділове, часу на особисте не було ні в кого, але потрошку ми намагалися відновлювати контакти.

Чи багато ваших студентів зараз перебувають за кордоном?

Десь п’ята частина (приблизно одинадцятеро з пʼятдесяти пʼяти), якщо рахувати студентів денної форми. Заочників буде більше.

Питання – Іван Палій