Чим ви займаєтесь у професійному плані, яка у вас освіта, діяльність?

Народився та виріс у Криму. Так склалося, що першу освіту здобував юридичну «сімейна справа», але так і не закінчив. Потім переїхав до Харкова і вступив на історичний факультет. Тож є випускником історичного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна. Окрім цього, маю декілька магістерських освіт різного спрямування, це міжнародне право та психологія. В цьому році отримав диплом магістра у релігійній сфері від УДУ ім. М.П. Драгоманова. Працюю за профілем, є викладачем історії і суспільно-політичних дисциплін.

Також в якості волонтера займаюся капеланством, не сказав би, що професійно, бо професійні капелани – це саме штатні капелани ЗСУ чи лікарняні капелани в штаті. Але я зараз в освітній сфері для капеланів, є заступником директора пасторсько-капеланської програми в Київській богословській семінарії. Це найстаріша капеланська програма рівня «бакалавр» в Україні. Крім того, свій шлях як капелан-доброволець я розпочав ще з кінця 2015 року. Протягом цього року ми також допомогли в створенні та функціонуванні двох магістерських програм з капеланства, які визнані державою. Одна в Таврійському християнському інституті, друга у Національному університеті «Острозька академія».

Розкажіть про вашу команду, яка займається створенням освітніх програм.

Це команда, яка займається освітою в капеланстві і розпочала свою роботу в Київській богословській семінарії. Директор програми Валентин Кореневич. Два роки тому доєднався я. Спочатку як помічник, а зараз як заступник. Минулого року до нас доєдналася адміністраторка, яка займається документами студентів та їхнім спрямуванням при вступі Вікторія Бортницька. По суті, наша команда – це три людини, які допомагають іншим структурам більше з капеланської точки зору. Окрім того, низка викладачів капеланських програм рівня «бакалавр» і рівня «магістр». Це більшою мірою люди, які долучаються час від часу. Основний склад – це троє людей. Також це партнери з якими ми тісно співпрацюємо чи представляємо їх інтереси, як то ГО «Оливкова гілка», Християнська служба порятунку чи місія «Україна для Христа».

Ці дві магістерські програми в НУ «Острозька академія» та ТХІ. Це щось нове? Чи ці програми вже діють якийсь час?

Вони були відкриті у поточному навчальному році. Є запит від капеланів та капеланських служб, бо за законодавством для капеланів, незалежно від структури прописано освітній рівень. Рівень «магістр богослов’я» та бажано спеціалізація саме з капеланства. Над цим довго думали, особливо під час війни, оскільки зараз перехідний період, який дає держава для того, щоб або здобути цю освіту, або визнати ту, що отримана в семінарії з не ліцензованою програмою.

Минулого року, на щастя, нам вдалося запустити з командою ТХІ та окремо з командою Острозької академії дві ліцензовані державою програми з капеланства. Тобто, це «магістр богослов’я», спеціалізація «Капеланство та конфліктологія» в ТХІ та міждисциплінарна освітня програма В7/В8 Релігієзнавство/Богослов’я спеціалізація «Капеланське служіння» в Острозькій академії.

Ви постійно розвиваєтесь. Як вдається поєднувати стільки напрямів, що вас мотивує?

Я займаюсь капеланством з кінця 2015-го року, більш офіційно, з початку 2016-го року. У тій церкві в Харкові, де я був членом, один із служителів був капеланом з початку війни і в мене була можливість та привілей до нього доєднатися. З часом побачив, що моїм покликанням було служити нашим військовим, бо я бачив потребу. Я народився та виріс в Криму, і розумів чим займаються наші військові й від чого вони нас боронять.

Як це було, коли ви доєдналися до цього служіння?

Ми допомагали служителям в Станиці Луганській, зокрема капеланам. Бо до 2022 року не було поняття повноцінного військового штатного капеланства. Все капеланство було волонтерське чи напів волонтерське, більш чи менш систематичне. Також були служителі, які, заїхавши в зону АТО і почавши там служити, з неї майже не виїжджали до початку повномасштабної війни. Тобто це було постійне служіння. Так, це були капелани-волонтери, які їздили з різною періодичністю, починаючи від кількох днів і закінчуючи кількома місяцями, після чого була перерва і наступна подібна поїздка. Я почав долучатися до таких поїздок.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, то Господь зробив так, що та команда, у якій я опинився, почала служити. Служити переселенцям, сімʼям військових тощо. І тут була найбільша професіоналізація мене як служителя, який займається в капеланській сфері. Якщо повертатися до того, що ми обговорювали в освітній сфері, то так, я є капеланом-добровольцем. Також я є пастором-капеланом церкви «Шлях Істини» в Києві, яка належить до братства ВСЦ ЄХБ. При цьому я поєдную капеланство в кількох різних сферах. 

Ми з командою студентів та викладачів зараз займаємося такими капеланськими напрямками як: шпитальне капеланство, тобто їздимо на Схід, є служіння в Києві в місцевих лікарнях. Це і освітнє капеланство, бо одночасно займаємося освітою для капеланів. Викладацькою та адміністративною діяльністю, бо освіта – це необхідний елемент для капеланів. З іншого боку це постійна залученість в життя студентів, як тренер, іноді як наставник, часто як душеопікун та капелан для капеланів. Також ми з командою від місії «Україна для Христа» залучені в капеланство для поліцейських. Так, протягом тижня багато дзвінків коли ти спілкуєшся, душеопікуєш та консультуєш багато студентів, військовослужбовців та членів їх сімей.

Я закінчив у 2017 році історичний факультет, маю спеціаліста з історії та археології, і всі подальші освіти, які я здобув – це відгук на потреби. Ми почали займатися переселенцями та  сімʼями військовослужбовців і найчастіше в них було декілька проблем, з якими вони стабільно стикались. Їм потрібне було юридичне оформлення або супровід, і потрібна була підтримка.

І не просто духовна, а більш професійна психологічна. Тому я через пів року після початку повномасштабної війни вступив до двох магістратур. Одна – юридична, по суті я завершив свою першу освіту.

І друга – це якраз магістратура по психології. Ті знання, які я здобув, одразу застосовував до тих людей, з якими спілкувалися. Це такий певний шлях, яким Господь провів, і я розумію, що зараз ці потреби стають все більшими.

Це необхідний елемент капеланської праці, бо ми часто повинні бути не просто священнослужителями та професійними душеопікунами, ми повинні бути людьми з освітою, визнаною державою, ми повинні бути людьми професійними, яких сприймають як фахівців не лише духовних, а й як психологів. Нам часто треба бути обізнаними в юридичній сфері, бо це одна з прогалин, де ми також можемо долучатись. Я маю на увазі не професійний супровід, а, як мінімум розуміння, як спрямувати, куди спрямувати, з чим спрямувати як військових, так і всіх.

Проблеми після демобілізації військовослужбовця  або трагедія в родині загиблого героя – це ті сфери, у яких потребує підтримки сім’я. Релігієзнавство – це теж відгук на потребу, бо при тому, що в нашій державі прописано міжконфесійне капеланство, часто це конфесійні капеланські структури, які діють разом. Але коли ти в зоні бойових дій, коли стикаєшся з міжконфесійним простором, потрібно розуміти, як попередити деякі речі як у своєму богослов’ї, так і зі ставленням до інших служителів, до представників інших конфесій та релігій. Тому, освіта з релігієзнавства дає гарну базу для цього.

Чи виникають якісь проблеми, можливо, непорозуміння, або зіткнення різних підходів? Які є проблеми на цьому міжконфесійному рівні і яким ви бачите їхнє рішення?

Починаю від найпростішого. Чи може капелан конкретної конфесії давати причастя представникам інших конфесій? Як діяти, коли ти стикаєшся з представниками інших релігій? Як не йти у сферу празелітизму, але при цьому бути гарним представником своєї деномінації, особливо якщо це євангельська деномінація, спрямована на те, щоб донести Слово Боже. Це ті проблеми, з якими часто стикаємося. Є Рада Церков, є капеланські ради чи комітети в різних деномінаціях чи конфесіях, саме капеланські. Це різний рівень, але при цьому ми можемо говорити про міжконфесійність більше на рівні, коли капелан заходить у військо, бо він тоді має подвійне підпорядкування. До того він був служителем своєї помісної церкви, представляв певний союз церков. Але так, щоб служити разом з кимось, особливо уявіть собі православного та католицького священників і протестантського пастора, які беруть участь в одній літургії. Це нонсенс, якого ми в звичайному житті не побачимо. А у війську це можливо.

Часто це певний шаблон, який потрібно долати. Тому коли вони, будучи капеланами-добровольцями, йдуть, служать, то інколи разом служать із представниками інших конфесій. Це все одно зовсім інший рівень. Такі капелани потрапляють до війська, у них є військове керівництво, у них є купа військових, з якими мають щоденну працю, які належать часто навіть не до їхньої деномінації чи конфесії. Це можуть бути люди-віряни, які вважають, що вони належать до певної конфесії, але насправді не знають азів тієї конфесії, до якої вони себе відносять. І те, з чим стикається штатний капелан, це робота саме з такими військовими, робота з командою, часто це контакт між військом і церквою, військом і громадськими організаціями, військом і партнерами, які можуть щось надати військовим і закрити збір. Є курси підвищення кваліфікації, які спрямовані на те, щоби вирішити питання, часто богословської освіти чи міжконфесійної комунікації.

Наприклад, курси у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, первинні для підвищення кваліфікації військових капеланів. Наступний рівень уже за кордоном, у Європі, США, Канаді тощо. Зазвичай, після ВІКНУ можуть направити до Німеччини чи до Великої Британії. Це наступний рівень. Ми дивимося на працю наших партнерів, бо в нас чотири роки історії штатного капеланства, а там 200, а то й 250 років. Є чому повчитися.

Ми потім переносимо, точніше штатні капелани переносять це на український контекст, на ті проблеми, з якими вони стикаються. Намагаються для себе сформулювати модель.  Є заходи, які пройшли на міжцерковному рівні. Це як Рада церков при Міністерстві оброни, або Рада всіх церков, Ради євангельських церков, якщо ми говоримо про наш контекст, де представники різних традицій збираються і комунікують між собою. Часто в нас різні богословські практичні методи, певні межі, за які заходити не можна.

Що мається на увазі під різними богословськими практичними методами? Наведіть приклади?

Наприклад, якщо ми говоримо про душпастирську працю, то для православних і католицьких капеланів більш зручно розпочати та налаштовувати комунікацію з хлопцями зі спільної літургії, а вже потім переходити безпосередньо до спілкування. Зважаючи на контекст того що в нашій країні традиційними є православна та греко-католицька церкви, військові більше довірятимуть саме такому капелану. Це приклад якраз богословський, бо все богослов’я наших колег православних та католиків зосереджено навколо храму, у якому вони служать.

У той час, як капелани-протестанти можуть спокійно приїхати і почати душпастирську роботу і тільки потім військові дізнаються, що це взагалі капелан був з ними. Тобто це в першу чергу те, як діє кожен капелан, це те, як проявляється його богослов’я. Те, як він застосовує своє богословʼя в польових умовах.

Так само, ми чітко повинні розуміти, що прозелітизм – це законодавчо неприпустима штука. Чи чіткі уявлення традиції різних релігій, конфесій та деномінацій. Тому треба, щоб було розуміння того, до якої конфесії належить капелан. І якщо капелан-протестант прийде в підряснику з хрестом і кадилом, звісно, його можуть прийняти за православного капелана.

Але від такого капелана тоді залишається просто назва, бо він не відображає ні богослов’я, ні методи своєї конфесії. Так само важко нашим колегам православним, католикам, коли вони діють поодинці. Капелани-протестанти можуть не просто долучити церкву, а ще й капеланські команди, капеланів-добровольців, які приїдуть до них. Частіше за все такі капеланські команди протестантські.

Якщо брати штатне капеланство, то там один капелан на батальйон чи бригаду. Це від пʼятисот до шести тисяч людей. Чи може охопити капелан навіть з помічником таку кількість людей, при тому якісно охопити? Особисто мене радує ініціатива яку розпочала капеланська служба ЗСУ спільно з «Християнською службою порятунку», а саме міжконфесійні мобільні групи капеланів-добровольців.

Я бачила на Фейсбуці дискусії, коли штатні капелани негативно висловлювались про капеланів-добровольців. Як вони кажуть, що штатні – це справжні капелани, а якщо не штатні, то не справжні.

Абсолютна більшість штатних капеланів ніколи собі не дозволить такі випади. Ця людина, яка висловлювала цю думку, на превеликий жаль, ніколи не займалась капеланською діяльністю до війська, має уявлення про штатне капеланство з чужого досвіду та на мою думку займає не своє місце. Її слова демотивували багато братів-капеланів як добровольців так і штатних. Це якраз негативний приклад, який показує чому потрібно бути професіоналом. Але й для добровольців важливо рости в своєму професіоналізмі. Нажаль дурна слава одної людини може легко перекинутись на іншу людину. Ніхто з нас не народжується зі знаннями доктора наук, але якраз такі негативні, болісні випадки змушують нас до переосмислення.

На мою думку, якщо в одного капелана штатний статус, це не значить, що треба засуджувати всіх людей, які в іншому статусі, у статусі волонтерів, наприклад. Бо складається враження, що вони ніби взагалі нічого не роблять. Або ніби краще, щоб не було волонтерів взагалі, а тільки певна обмежена кількість штатних. Тобто йдеться про такий посил від деяких людей, але не можна знецінювати працю інших людей.

Якщо ти говориш певні речі, то повинен сам пройти правдивий шлях до цих речей. Які підстави мав би хтось , навіть маючи штатний статус,  звинувачувати інших капеланів у тому, що вони неправильні капелани? Тих, хто їздять на фронт і ризикують не лише своїм життям, але й майбутнім своїх дітей, своїх дружин? Бо жодного захисту для капеланів-добровольців немає. Якщо стається щось з військовим, його діти, дружина отримують компенсацію. Якщо стається щось зі штатним капеланом, та ж сама історія. Якщо їде хтось із журналістів офіційно, за них тримають відповідь. Капелани-волонтери найчастіше без захисту. Якщо з ними щось стається, це їхні проблеми. Максимум проблеми їхніх дружин. Але це не зупиняє цих служителів!

Окрім того, як ви сказали, штатні капелани не можуть охопити всіх. Тому виходить, що у будь-якому разі не обійтись без капеланів-волонтерів?

Така співпраця між штатними капеланами та капеланами-добровольцями є класичним варіантом симбіозу, коли виграють всі. Одному капелану важко якісно охопити велику кількість людей. Часто потрібна допомога. Є багато різних ініціатив, як допомогти, включно з міжконфесійними мобільними групами, про які я згадував. Вони складаються з представників усіх конфесій. Вони їдуть на допомогу штатним капеланам. Цю ініціативу підтримала СВК, тобто капеланська служба ЗСУ. Це під їхньою егідою. Вони розуміють це. Але це знову питання богословʼя.

Чому? Звісно один капелан може охопити пʼятсот людей зробивши богослужіння. Але це лише один аспект його обов’язків. А душеопіка, а консультування командування, бо капелан є також радником для командира, а доброчинна діяльність, яка пов’язує військо та суспільство? А ще є сім’ї, є поховання, є поранені побратими. Ми як християни людиноцентричні в цьому плані. Ми йдемо, як Христос йшов до людей, так і ми йдемо до людей. І тут важко. Бо стільки ти не охопиш, людині важко охопити більше ста людей. А особливо, якщо це не пʼятсот людей, якщо це шість тисяч, що тоді? Тому є різні методи, які використовують капелани в такому випадку.

Вони, наприклад, можуть заїжджати до певної роти на тиждень, щоб поспілкуватися, щоб дійсно дізнатися про потреби, щоб дійсно потурбуватися за тих військових. А потім приїжджають до іншої роти. Кожен штатний капелан використовує окремий, набір методів. Але цей священнослужитель сам на сам. Максимум в нього є підтримка помічника капелана, який при цьому виконує функцію диякона. А з капеланами-добровольцями штатний капелан отримує посвячену команду й підтримку церкви. І ця спільна праця може принести куди більше користі для хлопців та Слави Божої в ці темні часи.

Але це розуміння з’являється коли капелани краще дізнаються про ту діяльність якою вони зайнялись. Тут вже просто доброго серця замало. Тут потрібні профільні знання та практика. Чому я й кажу, чому потрібна повноцінна капеланська освіта. Бо як допустити до хлопців людей які не розуміють специфіки? Ви б довірились лікарю який пройшов тільки двотижневі курси підвищення кваліфікації без повноцінної освіти? А тут люди часто проводять духовну хірургічну операцію на відкритому серці!

Тобто освіта потрібна і штатним, і добровольцям?

Абсолютно, бо, по-перше, ти – представник своєї церкви. Ти досконало повинен знати богослов’я своєї церкви. Ти повинен при цьому мати підтримку церкви з одного боку, але вони чітко повинні усвідомлювати, що капелан – це рука церкви поза її межами. Туди, куди напряму не може прийти церква, приходить капелан. У будь-яку закриту структуру. І він – представник своєї церкви. Така особа представляє і допомагає від своєї церкви. Але його церква, зазвичай, не може прийти туди, куди приходить капелан. Але це накладає велику відповідальність. І якщо ми говоримо про капеланську освіту взагалі в Україні, як це прописується законодавчо? Чому богослівська освіта, а далі тільки отримується мандат? Бо спочатку ти вивчаєш богослов’я своєї традиції, різницю з іншими богословськими традиціями, паралельно йде спеціалізація капеланська, практичні навички та практика служіння під наглядом досвідчених капеланів, а лише потім в тебе є можливість бути в більш офіційному статусі капелана. 

Це виходить, що не кожна богословська освіта підходить, а саме, щоб спеціалізація була капеланська?

В ідеалі, так? Оскільки ідеал не завжди є, то хоча б взагалі має бути богословська освіта. Якщо беремо американську модель, той варіант, то там прописано, що є певний резерв капеланів. Тобто кожна церква, кожна деномінація готує священнослужителів-капеланів, які, якщо буде потреба, можуть стати на короткий час капеланом військовим, капеланом лікарняним, капеланом освіти. Тобто є базис, є надбудова. У нас (КБС ЄХБ) також планувалася магістерська освіта, богословська спеціалізація капеланства. Далі курси підвищення кваліфікації. Пройшов курси в ВІКНУ, будь ласка, військовий капелан. Курси від лікарняних університетів при МОЗ і ти вже лікарняний капелан і тощо.

Тобто після цієї магістерстратури напрямки капеланства розділяються та є вибір куди йти: чи по військовій лінії, чи по лікарняній лінії, чи іншій?

Звісно, у нашому законодавстві про капеланство прописано, що є профільна освіта, магістр богослов’я, який може бути зі спеціалізацією по капеланству, але її  може й не бути. Але, знову ж таки, у нас на той час не було профільних, визнаних державою програм зі спеціалізації. Якщо б вони були, то, швидше за все, прописали б спеціалізацію. 

А який же наступний крок?

Припустімо особа із дипломом магістр богослов’я і є потреба направити його в армію. Йому надають мандат на діяльність, скеровується особа церквою, чи Союзом, чи Міністерством оборони. І цю людину направляють до війська. Він проходить офіцерські курси, якщо до того не був офіцером запасу. І далі курси перепідготовки, тобто підвищення кваліфікації. За два місяці, о чудо, його роблять військовим капеланом. До того він був просто магістром богослов’я, а тут він стає військовим капеланом. Аналогічно, якщо ми беремо лікарняне штатне капеланство, там є своє підвищення кваліфікацій. Тобто магістр богослов’я, підвищення кваліфікацій і вуаля, профільний капелан.

Візьмемо освітнє чи поліцейське капеланство. Та ж сама історія. Тобто абсолютно різні види капеланства мають одну основу, один базис. Це магістр богослов’я, чи хоча б бакалавр богослов’я, який розуміє не просто богословську складову. Він має спеціалізацію «капелан». Далі його можна дуже швидко перекваліфікувати в потрібну сферу капеланства, бо він має вже гарну основу. І так воно повинно працювати. Але в нас дуже мало визнаних магістрів богослов’я, куди б ми не подивилися. Незалежно від конфесії. Взагалі церкви почали переходити на державний стандарт, починаючи з 2014-го року. Перехідний період був до 2018-го, мало хто зреагував та ліцензував навчальні заклади. І зараз ті, хто до 2018-го мав диплом бакалавра чи магістра, мають визнати його. Ті, хто після того, вже не мають такої можливості. І, відповідно, те, що ми бачимо зараз, чому потрібні були саме, скажімо так, магістратури з богословʼя зі спеціалізацією капеланства.

12-го травня 2027 року, трохи більше ніж через рік, закінчується перехідний період, який давався законодавством про капеланство. І далі, якщо капелан не має богословської освіти, а зайшов за світською, наприклад, освітою, то його повинні зняти. Що тоді робити, якщо в нас всього 56 штатних капеланів-протестантів, з яких богословську освіту мають не багато осіб?

Це на всю Україну мають стільки?

На всіх протестантів, хоча зараз частина капеланів-протестантів ще заходять за мандатами на посади.

Штатні, які саме в ЗСУ на сьогодні служать?

Так, 56 осіб. Із них не всі мають магістерську богословську освіту. Я маю на увазі, вони всі мають вищу освіту, але не профільну богословську. І це проблема, велика проблема.

Зараз ви допомагаєте їм цю освіту здобути?

Так, звісно, і не тільки протестантам, серед наших студентів зараз є представники всіх конфесій і  також ми робимо кадровий резерв. Бо, наприклад, у магістратурі в Острозі почали навчатися 59 людей, тобто близько 60. Це 60 потенційних, чи вже чинних, штатних капеланів, які можуть бути штатними військовими капеланами. І не тільки військовими, до речі.

Ви говорили про американську модель. Я теж читала у статтях та інтервʼю, що в нас західна модель вважається основною.

Так, але, по суті, вона не зовсім так реалізована, як була б, якби була західна. І вона більше схожа на якусь китайську модель, у тому плані, що на чолі капеланської служби стоїть не головний капелан, а якась замполітська служба. Тобто, замполіти керують капеланами. Принаймні так було написано. І з цього може поставати проблема. Той, хто стоїть вище, не завжди розуміє, навіщо капелани, які стоять нижче. Є ризик, що їх неправильно будуть направляти, використовувати, тому що не розуміють, для чого вони їх сюди поставили, як ними керувати.

Сказав би, що це велика проблема, яка існувала на початку повномасштабного вторгнення. Чому? Бо, якщо ми беремо, наприклад, США, у них є навіть двозіркові генерали-капелани. І це рівень дуже високий. Не буду проводити аналогії, у нас трохи інша система в українській армії. Але по суті двозірковий генерал – це людина, яка відповідає або може потенційно відповідати за цілий фронт. І уявіть собі капелана на такій посаді. Начальники капеланських служб – це, по суті, генеральські посади, на яких зараз сидять полковники. Тепер давайте спускатися нижче до наших реалій. Капелани, які лише з’явилися у війську мають прослужити певний період, щоб отримати звання. Чи є у нас зараз капелани з полковників, наприклад? Саме капелани, не офіцери капеланських служб. 

Тобто не вистачає часу, щоб ці звання отримати?

Звісно, за 4 роки – це неможливо. Зазвичай, від лейтенанта до полковника проходить мінімум від 15 до 25 років. Навіть в умовах війни пройти шлях від лейтенанта до полковника майже неможливо. Якщо ти до того не мав офіцерського звання. І ті капелани, які зараз є майорами, підполковниками чи полковниками, починали свій шлях військового ще з часів АТО. Вони були як військові, а потім у них була можливість пройти службу як капелан і служити як капелан. Тому в нас ситуація коли з метою закрити ці позиції високого керівництва, довелося чинних військових поставити на ці позиції. Сама капеланська служба каже, ми хотіли би, щоб там були профільні капелани. Не офіцери МПЗ чи інших структур, а саме капелани. Але це просто неможливо просто зараз.

Немає таких людей?

Немає. Але зараз ми бачимо, що якісно вже почали заповнюватись ці прогалини. Чому? До певних посад підросли люди у своїх званнях, їх можна поставити. Вони вже закривають цю прогалину. Але нам треба ще часу, думаю, близько 10 років, щоб капеланська служба запрацювала в штатному режимі, коли це будуть дійсно священники, які є військовими і які займають посади згідно зі штатним розкладом і з тими званнями, які вони мають.

Які ще проблеми з радянського періоду лишаються, які треба викорінити? Ми розуміємо, що вже позбулися радянського якогось мислення, систем, інституцій, то, напевно, є якісь речі, які залишилися і у війську, які заважають повноцінно організувати цей процес, працювати. Що Ви про це думаєте?

Моя думка, що такі речі є з обох сторін. І з боку війська, і з боку церкви. Тому, якщо ми говоримо про наші церкви незалежно від конфесійної ознаки, нам треба робити декомунізацію богослов’я у першу чергу. Бо хочемо ми чи ні, якщо ми подивимося на деномінації, як вони функціонували до комуністів, як вони функціонували в період розпаду радянського устрою і як вони зараз функціонують, ми дуже здивуємося. Бо радянська влада змогла, на жаль, навʼязати нам думку, що місце вірянина – сидіти у своїй церкві за закритими дверима і співати Богу, але не дуже голосно, щоб їх не почули в суспільстві. У той час, як дійсні віряни-християни – це завжди основний рушій суспільства.

Ми не можемо сидіти там, де несправедливість, ми не можемо бути осторонь. Тому християнин – це завжди людина, яка діє во Славу Божу і на благо для оточення. І тут проблема, що теоретично, може, воно й прописано в деяких церквах, але чи діють всі церкви таким чином? І це те, з чим ми стикаємося навіть під час мобілізації. Як ми реагуємо на мобілізацію, чи готові ми допомагати військовим, навіть якщо наше богословʼя пацифістичне? Чи, навпаки, готові ми відстоювати цю чітку середину між впливом держави і впливом церкви?

Бо іноді ми можемо стати підтримкою не скільки суспільства, скільки влади, не задумуючись що методи можуть бути не завжди біблійним. Так нажаль сталось з церквами у РФ. Саме тому нам треба чітко усвідомлювати, у що ми віримо. Завжди простіше відкласти ці питання на потім. І те, що ми бачимо, наприклад, з 14-го року до сьогодні, що богослов’я церкви, чи точніше церков в абсолютно всіх деномінаціях змінюється. Змінює його якраз капеланський рух. Бо ми стикаємося з практичним капеланством, практичним християнством. І це впливає на нашу церкву, бо ми є частиною церкви. Але якщо ми говоримо про військо, то там є часто нерозуміння, хто такий капелан.

Бо традиція капеланства була дуже потужною ще з часів Київської Русі, це можна простежити у часи Козаччини, у добу УНР, навіть під час повстанського руху, який був в нашій країні під час Другої світової війни. Всюди можемо побачити капеланів, які були активними діячами свого суспільства.

І, на жаль, це історичне розуміння радянська влада викорчувала з коренем. І з розуміння війська, і з розуміння вірян. І що тоді? Ми стикаємося з тим, що часто командир може не розуміти, навіщо йому капелан. Може скидати на нього обовʼязки, які роблять важкою працю капелана. Паперову роботу, речі, за які він не відповідає, або не прислухатися до нього. Хоча офіційно капелан є радником, по суті, командира. Є заступником, який допомагає тримати цю моральну планку. Тут нам треба чітко усвідомлювати, що ми передовий загін. Ми, по суті, робимо заново весь цей капеланський трек в війську. І він ще не закінчений. 

Як можна цьому зарадити?

Я думаю, що робота ведеться як зі сторони капеланської служби ЗСУ, так і зі сторони церкви. Але на це треба час. Інший момент, про який ми можемо говорити, що нам треба чітко усвідомлювати, у якому середовищі ми живемо, у якому суспільстві. І те, як часто прописується кількість вірян різних конфесій в війську, що не відповідає дійсності. Ми можемо написати 85% до якоїсь конфесії, але чи були дійсно всі 85% є членами церкви? І тоді це порушує питання, чи може бути мандатна система згідно з такими опитуваннями. Чи треба по-іншому допускати капеланів до війська?

Допускати тих, хто буде дійсно діяти для війська, буде робити імідж капеланству? Чи ми будемо зберігати місця за собою? І, на жаль, те, що ми на даний момент маємо, що ці зміни в розумінні та підходах лише  розпочали свій рух, що ця ситуація потроху змінюється.

Церкви між собою домовляються, вони розуміють потреби. І те, що на даний момент частина місць просто вакантна, то не тому, що її не могли б заповнити, а тому, що її тоді б заповнили представники інших конфесій. І це теж те, з чим треба буде певний час мати справи. Ще один момент, який стосується не лише церкви чи війська. На мою думку, нам взагалі треба усвідомити, хто такі українські капелани. Тому що в нас є, напевно, чітке усвідомлення, як діє американсько-канадська модель, яку ми взяли за приклад.

У нас є усвідомлення, як діють капелани, європейські чи американські. Але потрібно взяти гарну модель і той досвід, який є у нас, поєднати і перетворити у повністю капеланську практику. Це те, з чим ми зараз і працюємо. І це, насправді, виклик для нашого суспільства. Бо наскільки якісно капелани військові, штатні і капелани-добровольці осягнуть, настільки вони зможуть пізніше бути ефективними для суспільства. Як у війську, так і для цивільних. І цей виклик  є надзвичайним, він може перетворити нас як націю в кращу версію самих себе.

Можете більш конкретно на прикладах пояснити, хто такі українські капелани? Чи можна було б взяти модель американську й адаптувати до нашого досвіду? 

Я можу навести декілька прикладів. Ми спілкувалися з одним американським капеланом, той розповів про свій досвід. Він був капеланом у кількох військових кампаніях, включаючи Ірак, Афганістан, розповідав, що капелан діє з підрозділом до і після його бойового завдання, а також потім, після того, як їх виведуть з зони бойових дій, назад у суспільство. Капелан, комунікує з різними спеціалістами, працюючи з цими військовими.

Далі цей капелан говорить про певний період, а саме період бойових дій, у якому задіяний бойовий підрозділ не може перевищувати загалом два місяці. І після того частина капеланів, які були присутні в залі, просто відкрито почали сміятись в голос. Коли ми почали пояснювати, що у нас деякі капелани, я про військових мовчу, майже по чотири роки вдома не бувають і він це усвідомив, то у нього очі були по п’ять копійок. Бо для них це незрозуміло, і це неправильно. Бо ми працюємо на знос. Наше суспільство психологічно буде з такими проблемами стикатися ще десятиліття. Те, з чим, напевно, інші нації у цьому світі не стикаються.

Так само більшість американських капеланів не розуміє, як це, коли війна на твоїй території. Бо їхня країна вже 150 років не воювала на своїй території. А нам треба осмислювати, як бути капеланом, коли ти у війську, коли ти зазнаєш первинну, вторинну травму, набуваєш третинну. І при цьому тобі, за всіма ознаками ветерану, ще й хочеться суспільство зробити зовсім іншим, ніж воно є. Ще й при цьому намагатися бути громовідводом між суспільством і військовим. Тобто, думати, як ветеран, але не діяти, як деякі травмовані військові, які відчули байдужість суспільства, допомагати іншим зцілитись.

Вибачте, але це майже неможливо. Візьміть приклади, коли військові із загостреним почуттям справедливості, і це правильно у багатьох моментах, беруть і діють, як вони звикли. Там, де вони не можуть діяти законними методами, беруть зброю і діють, як військові. З їхньої точки зору це норма. Чи нормально це сприймає суспільство? Зверніть увагу, тут є два моменти. З одного боку, у нас настільки травмоване суспільство, що більша його частина сприймає це як адекватний метод. З іншого боку, ми можемо говорити про те, що це неадекватно. Бо у звичному житті, якщо тобі плюнули в спину, ти не можеш одразу брати автомат і стріляти.

Я, звісно, перебільшую, але кажу, з чим ми можемо зараз стикатися, з якими проблемами. У нас штатні капелани і навіть капелани-добровольці, мислять часто як військові. А їм треба бути місточком між цивільним життям і військовим життям, щоб допомагати проводити військових по цьому місточку в цивільне життя. Наскільки це можливо, звісно. 

Повертаюсь до нашої теми, український капелан… Що я маю на увазі? Напевно, з часів Другої світової війни ми ледь не перші капелани, які стикаються з такими викликами. Ми ледь не перші, скажімо так, європейці, які стикаються з такими викликами, з огляду на ситуацію. І це осмислення, через яке ми проходимо. Завжди простіше вчитись на чужому досвіді. Але застосувати його у своєму житті, щоб він став твоїм досвідом, для цього треба пройти шлях. І український капелан для мене – це герой.

Чи це військовий, чи цивільний, який дійсно і думкою, і словом, і справою він з військовими. Він зараз з нашим суспільством, незалежно, чи воно ходить у пікселі, чи по цивільному. Але при цьому капелан – це також людина, яка дуже багато носить на собі. Набагато більше, ніж виклики, які може витримати одна людина. Тому ми можемо стикатися з тим, що капелани вигорають.

Так, це теж питання важливе. Тому що і психологи вигорають, і капелани, і освітяни вигорають. Чим після цього можна заряджатися, щоб протистояти такому вигоранню? Що вам допомагає?

Перше, я думаю, що в багатьох моментах можна навчити тому, що ти вичитав десь. Можна навчити тому, через що ти сам пройшов. Ступені вигорання теж бувають різні. Чому нас так чіпляють за душу псалми Давида? Бо ми бачимо, що він безпосередньо говорить про те, що його турбувало, він сам приходив до цього. Через різні життєві обставини. І тому ми можемо пізнати себе в таких обставинах. Але якщо б це була б людина, яка просто розповідала про милості Божі, а сама не відчувала, коли її рука Божа витягнула з халепи, то це був би зовсім інший підхід. Те ж саме і з капеланами.

Я думаю, що часто ми можемо навчити тільки тому, через що самі прийшли, через що нас провів Господь. І це не значить, що ми не можемо взяти практичну площину, ми не можемо взяти професійні методи. Ми можемо та повинні і на них спертись. Ми чітко повинні усвідомлювати те, чому навчають психологи в цьому плані. Це правда.

Але як ти навчиш іншу людину тому дисонансу в голові, який виникає? Чому навчає Біблія і це часто в церквах використовується? Що той, хто з Богом, повинен завжди радіти. А в тебе на серці і в думках не те, що радіти, а як би в петлю не полізти. І це вносить дисонанс. Бо ми, як християни, думаємо трохи по-іншому. Тут треба дуже добре розуміти, хто такий Бог. Той Бог, у якого ми віримо, якого ми бачимо на сторінках Біблії. Бо в нас часто може бути поверхневе враження про Бога. Ми можемо про нього думати тільки в ракурсі, як друга чи як Господа всього світу. Казати що Бог отакий чи такий.

Але ми можемо побачити, були такі герої віри, в нашому розумінні, з якими Бог діяв не так, як ми зазвичай діємо ми. Той же самий Давид. Чи пророки. У них були складні моменти. Через які Господь їх проводив, але не завжди вони розуміли чому Бог діє саме так. Але ці герої Писання добре усвідомлювали, у кого вони вірять і що Бог суверенний та благий. Хто той Бог, який працює над ними. І це основа. Друге, нам треба розуміти, ми не всесильні. Іноді дуже хочеться послужити побільше, до повного виснаження. Це вже наша межа, край. Але ми готові йти далі, далі, далі. Поки не впадемо. Але тут треба чітко усвідомлювати межі своєї компетенції. Скільки ти можеш потягнути? А скільки тобі часу потрібно на те, щоб відновитись? І тут якраз це вміння в чомусь розуміти, що треба передати частину служінь або все служіння на певний час комусь іншому.

Делегувати, так?

Так, тут нам, капеланам-протестантам, дещо простіше. Бо ми, знову ж таки, намагаємося діяти як команда. Зі своєю церквою, чи з іншими капеланами. Наступний момент, нам також треба знаходити час наодинці з Богом. Тобто просто відключити телефон, усамітнитись, просто вирватися десь на тиждень так, щоб тебе не чекали. Оце наповнює. Наповнює Слово кожен день. Наповнює особиста молитва. Але тут треба бути уважним до свого серця. Бо нам може не захотітися йти далі після таких перерв. Особливо, якщо ми повністю вигораймо перед тим. То тут треба розуміти і питання часу. Що іноді на відновлення потрібен доволі довгий час. У мене так було, що я вигорів, дотла, а потім відновлювався 5 місяців. Коли просто не хотілося ні служити і навіть йти до церкви. Але це те, що робить нас сильнішими в чомусь. Бо, переживши подібну кризу, ми краще розуміємо, як іншим допомогти.

Я бачу в деяких моментах, що тим досвідом, який був у мене як капелана, починаючи з 2015-2016 року до сьогодні, з усіма злетами, падіннями, різними підходами, я зараз можу ділитися з іншими. Там, де Господь змінював моє серце, я можу допомогти іншим рухатись до змін на краще. Бо ми іноді дуже просто дивимося на Бога, коли в нас виключно богословська освіта. Я маю на увазі не освіту університетську, а те, що ми чуємо в церквах. Але коли ми ці знання перетравлюємо і робимо особистою практикою, тут важко.

І отут якраз можна допомогти іншим капеланам, коли вони стикаються з такими проблемами. Не так давно я проводив курс по консультуванню для капеланів. Для мене було дивно, чесно скажу, що ті речі, про які я говорив, знаходили сильний відгук у присутніх капеланів, студентів. Бо вони стикалися з тими ж проблемами. Але питання, що вони через це тільки проходять, а в мене, як виявилося, трошки раніше вдалось пройти цим шляхом. Тобто напівкровку, на крок попереду, але цього достатньо, щоб протягнути руку допомоги. І це те, з чим доведеться стикатися, коли ми говоримо про капеланство. Бо зараз капелани, які вже мають досвід АТО, вони стали першими капеланами, які під час повномасштабної війни зайшли на посаду. Чому? Бо, вони бачили цю потребу ще 10 років тому. І вони пройшли цей досвід. Вони стали, зокрема, викладачами, старшими капеланами, незалежно від того, чи це штатний капелан, чи капелан у церкві.

По суті, ці посади зайняли практики. Але тепер другий етап. У нас вже 4 роки повномасштабного вторгнення. У нас пройшла професіоналізація, пройшов момент, коли недостатньо коротких курсів і сертифікатних програм, потрібна повноцінна капеланська освіта. Кому стати викладачем? Звичайним богословам? Тим більше богословам, які виїхали за кордон? Я не маю нічого проти цих братів, але їх просто не приймуть. Я знаю вже декілька випадків, коли не капелани, а студенти, які живуть в Україні, поспілкувавшись з викладачем, який за кордоном, відмовлялися від цього викладача. Чому? Бо він їм розказав про те, з чим він стикається. І вони зрозуміли, що в деяких моментах це зовсім інший контекст. Тобто неможливо практичне капеланство для себе взяти, якщо людина в чомусь не відчує що це таке, не зможе поділитися досвідом, зрозумілим аудиторії. Для капеланства особливо актуально, бо всі капелани – практики. Навіть капелани, які будуть науковцями через два-три роки, не зможуть бути класичними кабінетними науковцями. Вони будуть практиками, які на себе будуть надягати поверх форми мантію. Це моя думка.

Зі свого досвіду, у яких найважливіших потребах ви як капелан допомагаєте бійцям? Можливо, ще не всі військові хочуть мати справу з капеланами. Хтось може сказати, а навіщо мені це? Хто саме, з якими потребами приходить або відкривається для того, щоб отримати цю допомогу?

По різному. Порівнюючі досвід АТО і велику війну у мене склалось враження, що військові зараз стикаються трохи з іншими викликами, ніж військові до цього. До того це не було настільки довго, це було не настільки травмуюче, це не було настільки глобально як зараз. У рамках бойових дій і не лише. Потреба, з якою що тоді, що зараз стикаються капелани, це те, що ми можемо почати як добрі самаряни, люди доброї волі. Коли ми приходимо, не завжди військові бачать у нас священників чи пастирів, служителів церкви, але ми можемо бачити потреби, старатися на них відгукнутися.

Бути тією самою людиною, яка поряд, і якій не байдуже. Але далі це має бути свідчення нашого життя, альтернатива цьому гріховному світу. І тут я зовсім не зайвий моралізм, яким на жаль іноді страждають церковні люди. І тоді, хлопці та дівчата, які зараз на фронті, починають відгукуватися, розкриватися, змінюватись. У кожного з нас є моменти травматичні. У військових їх набагато більше і це часто моральні травми. Бо в багатьох моментах вони не навчені, вони чули, не вбий, наприклад, але вони не розуміють, про що говорить Бог в Біблії, коли каже, не вбий. І вони не чули в церкві, як це розкривається. Вони не знають, як бути добрим християнином, навіть якщо ти дійсно сприймаєш себе так. Але в умовах не просто, коли ти в мирному суспільстві. Їхала машина, оббризкала тебе, і ти не кинув цеглину. Але коли в тебе реальна зброя і ти можеш відповісти зовсім по-іншому.

Навіть питання банальні. Коли ти довго не спілкувався зі своєю сім’єю, ти не можеш їм розкритись, розказати, що тобі важко. І вони стають потроху для тебе далекими. А як бути? Як знову відчути, що твоя жінка – це близька для тебе людина. А не стороння жіночка, з якою ви розписані по документах як подружжя.  Я до чого говорю. Капелан стикається з тим, що його можуть сприйняти одразу як душеопікуна, а можуть не одразу. Але рано чи пізно він виходить на оцей рівень душеопіки. І тут різні можуть бути питання, різні відповіді. Різні моменти, з якими стикається як і сам священнослужитель, так і людина, яка до нього звернулася. Але це моменти, які ми проходимо разом з цими військовими. Пліч-о-пліч. І тоді це діє.

Мало того, щоб приїхати й сказати «я капелан, ви можете підійти до мене, я вам щось відповім, чи поблагословлю, єлеєм помажу. Чи можливо у вас є моменти, про які ви хотіли б сповідатися».
Треба іноді помовчати. Іноді підтримати людину. Іноді, знаєте, навіть сказати «слухай, друже, те, що ти говориш не добре, тому воно тебе і картає. Бо ти дійсно в якийсь момент просто не так робиш. Давай подивимось, як можна було б змінити цю ситуацію».

Зрештою, служіння капелана – це не лише про слова підтримки, це скоріше про спільну трансформацію. Господь крок за кроком змінює серця тих, хто шукає відповіді, і водночас загартовує душу самого капелана. Це небезпечний шлях на межі людських можливостей, де ризик вигорання завжди поруч із бажанням допомогти. Але саме в цьому вимірі, де ми намагаємося осягнути логіку Бога і біль ближнього, народжується справжня віра. Ми продовжуємо цей шлях, бо просто не можемо інакше – бути дотичними до світла навіть там, де темно».

Володимир Зуйков – історик за фахом (випускник ХНУ імені В.Н. Каразіна), магістр права, психології та релігієзнавства, який поєднав академічну діяльність із практичним служінням. Його шлях як капелана-добровольця розпочався ще наприкінці 2015 року в зоні АТО, а з початком повномасштабного вторгнення трансформувався у масштабну роботу з військовими, їхніми родинами та переселенцями. На сьогодні Володимир є заступником директора пасторсько-капеланської програми в Київській богословській семінарії ЄХБ – найстарішої програми такого профілю в суверенній Україні. Він став одним із ініціаторів та розробників перших ліцензованих державою магістерських програм із капеланства на базі Національного університету «Острозька академія» та Таврійського християнського інституту. Окрім викладацької та адміністративної роботи, Володимир здійснює пасторське служіння в церкві «Шлях Істини» (ВСЦ ЄХБ), є співробітником місії «Україна для Христа», працює в сфері шпитального та поліцейського капеланства, а також виступає ментором і тренером для нового покоління професійних капеланів. Його підхід базується на переконанні, що сучасний капелан має бути не лише священнослужителем, а й фахівцем, визнаним державою, який володіє знаннями з психології, юриспруденції та конфліктології.

Питання – Валентина Куриляк (докторка богослов’я, доцентка)