Валентин Кореневич поєднує в собі досвід радянського офіцера, пастора та розбудовника освітніх капеланських стандартів. Він – етнічний українець, який народився в Казахстані, там же закінчив школу та розпочав службу у Збройних силах СРСР. У 1992 році, після розпаду радянської армії, він повернувся в Україну, на Чернігівщину, де жили його батьки. Його шлях до віри був непростим: до 1999 року він «рухався інерційно», не розуміючи Біблії, а до хрещення був у церкві лише двічі (як він сам згадує, інколи навіть «для сміливості випивав», бо не розумів релігійного середовища). Лише у 2000 році його парадигма змінилася. Сьогодні пан Валентин – полковник запасу, пастор із 17-річним стажем, керівник програми «Пасторсько-капеланське керівництво» у Київській богословській семінарії (КБС) та голова ГО «Оливкова гілка». Він виховав чотирьох синів: старший мешкає в місті Ірпінь; другий звершує служіння як пастор у Києві; третій є дияконом; а четвертий – студент Київського національного економічного університету.

Розкажіть про ваше бачення сучасної ідентичності капелана в Україні. Як ви визначаєте межі цієї професії та з якими викликами стикається людина, що обирає цей шлях сьогодні?

Моя власна ідентичність сьогодні – це певний гібрид між досвідом офіцера логістики та пасторським покликанням. В Україні професійне капеланство лише народжується, тобто ми фактично третій рік проходимо цей процес у Збройних силах, і жодна людина ще не вислужила повний термін у 25 років, щоб вважатися «професійним капеланом» у повному сенсі цього слова. Тому сьогодні капелан – це і волонтер, і штатний офіцер, і студент, і викладач. Я часто використовую термін «капелан-викладач», бо як можна навчати інших, якщо ти сам не розумієш специфіки служби? За фундаментальним визначенням, капелан – це особа, вірна своїй церкві, але послана за її межі для духовної опіки не лише одновірців, а й представників інших конфесій чи навіть атеїстів.

На початку повномасштабної війни статус капелана став надзвичайно популярним, що, на жаль, притягнуло і шахраїв. Людський гріх не оминає жодну сферу. Нажаль протягом мого служіння капеланом були випадки, коли люди під виглядом капеланів переганяли автомобілі для власних потреб або привласнювали продукти та кошти. Це породило серйозну недовіру з боку військового командування до волонтерів капеланів. Окрім того, ми постійно стикаємося з конфесійними конфліктами. Наприклад, православний капелан може дозволити собі «чарку-дві горілки», що для капелана-баптиста є абсолютно неприйнятним. З іншого боку, традиційні церкви часто закидають нам відсутність ряс чи знамення хреста. Проте армія – це середовище стандартів. Вона дає форму, статути та правила, які вирівнюють ці розбіжності. Капелан має розуміти, що він приходить у чужий «монастир» зі своєю специфічною субкультурою. Якщо солдат в окопі не хоче слухати командира, вживає нецензурну лексику, капелан не повинен одразу читати моралі чи нав’язувати Біблію. Треба вміти бути поруч, допомагати ділом і лише тоді, коли людина сама запитає про Бога, починати розмову.

Якою була роль баптистського Братства у заснуванні капеланської служби в Україні та як змінювалося богословське ставлення до військової служби протягом останніх десятиліть?

Ідея капеланства в Баптистському Союзі ґрунтується на словах Ісуса про допомогу в’язням, хворим та нужденним. Проте довгий час ми стикалися з «військовим парканом». Протягом 70 років комуністичний режим заганяв вірян у резервації, формуючи менталітет ізоляції. Заборонялося проповідувати поза церквою, приводити дітей. Навіть після 1991 року в багатьох пасторів залишався цей «сепаратизм» у голові – страх перед державою, через яку раніше здійснювалися репресії. Наприклад, у постанові Кабміну №2066 від 1999 року баптисти та п’ятидесятники офіційно стояли в одному ряду зі Свідками Єгови та кришнаїтами як такі, що мають право на альтернативну службу через відмову брати зброю.

Ключову роль у зміні цієї парадигми відіграли такі постаті, як Василь Хіміч (стояв на чолі заснування капеланської служби в України), керівник ГО «Християн-військовослужбовців України». Він займався впровадженням капеланства з 1991 року і саме він був одним із тих, хто запропонував мені створити навчальну програму в Київській богословській семінарії. Ми, військові, які прийшли до Бога, стали містком між церквою та армією. До 2014 року більшість наших громад була пацифістською, але війна змусила нас переосмислити ці позиції. Сьогодні ми кажемо прямо, що під етикеткою пацифізму часто ховається звичайний людський страх. Молодому чоловікові страшно йти на фронт, ризикувати життям, і він каже: «Я інакший, я з неба». Але Біблія вчить іншого. Приклад Гідеона показує, що Бог відсіює тих, хто боїться або має інші пріоритети, залишаючи лише готових до боротьби. Капелан у війську не може бути пацифістом у класичному розумінні, бо він повинен підбадьорювати хлопців влучно стріляти та захищати Батьківщину, оскільки це і є виконання Божої волі щодо стримування зла.

Розкажіть детальніше про освітню складову підготовки капеланів. Як ваш досвід навчання в США вплинув на формування української програми?

Наша програма «Пасторсько-капеланське керівництво» у КБС існує з 2008 року і довгий час була єдиною у протестантському світі України. Її концепцію я привіз із США після візиту на військово-морську базу у місті Норфолк, у військовий шпиталь Волтер-Рід у місті Вашингтон та у військовий навчальний заклад Вест-Пойнт. Поїздка була надзвичайно насиченою, не обійшлося і без курйозів. Мені подарували стільки американських посібників, що я просто не зміг їх вивезти через ліміт ваги багажу у 23 кг. У підсумку, замість важких книжок, я набрав для своїх чотирьох синів арахісове масло, бо це було важливіше для них у той час. Але головне, що я привіз – це розуміння того, що капеланство – це окрема професія.

Я сформував 11 базових предметів, які охоплюють історичні, богословські та адміністративні аспекти військового, в’язничного, госпітального та поліцейського капеланства. Головна складність сьогодні – це законодавча вимога мати магістерський диплом державного зразка. Оскільки семінарії часто не ліцензовані державою, ми співпрацюємо з Національним університетом «Острозька академія» та ПВНЗ «Український гуманітарний інститут», який нещодавно отримав 30 державних місць на магістратуру. Важливо розуміти, що капелан у США – це людина, яка заходить у систему у віці близько 30 років, маючи за плечима бакалаврат і магістратуру. В Україні ж існує «вікно можливостей», тобто якщо ти не зайшов у систему до 40 років, ти вже не встигнеш вислужити 25 років для пенсії, і військові юристи просто не пропустять твою кандидатуру. Це створює кадровий дефіцит, оскільки вимоги до капелана часто вищі, ніж до звичайного офіцера.

Якою є поточна ситуація з квотами для протестантських капеланів та як розвиваються інші напрямки служіння, наприклад, у в’язницях?

Статистика показує, що шлях інституціоналізації капеланства ще далекий до завершення. На більш ніж 850 штатних посад у ЗСУ і НГУ сьогодні призначено лише близько 450 капеланів. Серед них приблизно 260 православних (ПЦУ), 100 греко-католиків і лише близько 90 протестантів. Баптистському Союзу спочатку виділили квоту лише на три посади, проте завдяки так званій «вільній квоті» (10% на розсуд начальника служби), нам вдалося ввести в штат ЗСУ 15 капеланів. Це мало, але це якісні кадри. Проблема не в тому, що нас не хочуть брати, а в тому, що нам важко знайти людей, які одночасно мають покликання, міцне здоров’я та визнаний державою диплом магістра зі спеціальності богослов’я.

Окремий пласт – це в’язничне капеланство. Тут працює закон магнетизму, тобто подібне притягує подібне. Найефективнішими в’язничними капеланами стають ті, хто самі раніше сиділи, мали проблеми з алкоголем чи наркотиками, але через покаяння змінили своє життя. Військовий ніколи не сприйматиме командира чи капелана з кримінальним минулим, а от у в’язниці такий досвід є ключем до довіри. Ми готуємо «універсальних» капеланів, бо не всі одразу знають напрямок свого покликання, треба спробувати. Наша семінарія за ці роки випустила близько 100-130 фахівців (хоча до кінця навчання доходить лише 50-60% абітурієнтів), і саме вони стали частиною того фундаменту, на якому сьогодні будується капеланська служба незалежної України. Ми продовжуємо працювати, незважаючи на відсутність ліцензії у семінарії, бо війна не чекає на папери, вона потребує духовного проводу вже сьогодні.

Питання – Валентина Куриляк (докторка богослов’я, доцентка, завідувачка Кафедри богослов’я)