Про три тижні під обстрілами в окупованій Бучі розповідає Аркадій Коваль, журналіст, викладач кафедри журналістики Українського гуманітарного інституту.
Чи не кожна людина може сказати, що в неї був не один день народження. Були у вашому подібні випадки?
Я часто замислююся, чому Бог неодноразово зберігав моє життя. У дитинстві, підлітковому віці, в юності і по сьогодні зі мною трапилося безліч випадків, коли я міг би загинути. Але Бог завжди оберігав мене від неминучої погибелі.
Працюючи журналістом, частенько отримував погрози. Дехто навіть намагався мене вбити. Робили все, щоб знищити, якщо не фізично, то як журналіста. Але в найнебезпечніший момент втручався Господь. Він завжди оберігав мене.
Але це все дріб’язок у порівнянні з тим, що наша родина пережила в окупації.
Які моменти для вас, вашої родини були найважчими під час облоги?
Знайти специфічні ліки для моєї вагітної, хворої доньки Даринки. За рік до війни вона перенесла трепанацію черепа, має інвалідність. Під час окупації це було нереально – жодна аптека не працювала, а волонтерів, які взялися допомогти нам, розстріляли окупанти…
Чи вдалося вам якимсь чином вирішити цю проблему?
Каюсь, довелось із зятем шукати ліки в розтрощених війною аптеках, та марно… Але і тут в ситуацію втрутився Господь. Гасили пожежу в торговельному центрі в нашому житловому комплексі, і зять сильно пошкодив собі руку – почалася кровотеча. Андрій зазирнув у розстріляну загарбниками аптеку, щоб знайти бинт і випадково натрапив на цілу коробку тих ліків. Не уявляєте, як ми цьому раділи!
Під час війни ваше життя розділилося на «до» та «під час окупації». Якщо порівняти попередні моменти, коли ви були на краю смерті і ці три тижні, що переважує?
Дні окупації, безумовно, перекривають. Коли за правду хочуть вбити, це – гидко, але очікувано. Під час окупації багато чого вражало своєю несподіваністю, непередбаченістю. З початку війни я постійно потрапляв під обстріли, бачив на дорогах розстріляні цивільні автівки з білими прапорцями, трупи, доходили чутки про звірства кадирівців, і все ж…
Коли на початку березня я вперше зустрів на вулиці Бучі російських військових, то був шокований, бо надіявся, що місто під контролем нашої армії. Якось вийшовши на пошуки ліків і їжі для родини, я несподівано зустрів російський воєнний патруль, який, на щастя, не зупинив мене.
За пару хвилин я наткнувся на ворожу броньовану машину з літерою V. Біля неї, спиною до мене, стояв російський солдат з автоматом. Почувши кроки, бородатий вояка різко обернуся і направив автомат на мене. Не зупиняючись, я продовжував йти, розуміючи трагічність моменту.
У голові була лишень одна думка, що при пострілі мої рідні зостануться без ліків і борошна. І головне: вони навіть не зможуть дізнатися, що трапилося…
Гостомель, Бучу, Ірпінь вороги дуже обстрілювали. Особливо постраждали від обстрілів лікарні, школи, житлові будинки. Де ви ховалися від небезпеки?
На початку війни ми переховувалися на підземній парковці і в підвалі житлового комплексу. Потім вирішили не ховатися там. Бо в підвалі схопили диверсанта з вибухівкою, а ще Дарині було важко спускатися з сьомого поверху і підніматися вгору. Давалися взнаки вагітність, хвороби та сильне нервове напруження.
То де ви ховалися всі три тижні?
У квартирі. На сьомому поверсі…
Але це неймовірно страшно… Як ви трималися?
Авжеж, це лячно. Але людина звикає до багатьох речей. Найбільший жах пережили, коли снаряд влучив у будинок – його хитало як тростину, думали ось-ось впаде… Але вистояв будинок. Вистояли і ми. Постійно зверталися до Бога у молитвах. Щодня читали дев’яностий псалом.
Господь дав силу і витримку, охороняв нас від небезпек. Всі трималися як герої: і дружина Наталія, і донечка трималася, не панікувала. Тільки часто плакала від безпорадності… Вночі, коли нервова система не витримувала перевантаження, у Дарини ставалися напади. За три тижні їх було більше десяти.
Чи вірне, на ваш погляд, доволі популярне твердження, що у важкі часи людина думає тільки про себе?
Такого не можу сказати. Побачив протилежне, відчувалася згуртованість серед людей. Окупація, евакуація – це дійсно жахіття, але Бог нас підтримував. Ми щоразу переконувалися в цьому. Скрізь відкривалися двері, усі допомагали, особливо Дарині. Ми постійно зустрічали тільки добросердих, чуйних людей.
Пригадую такий момент: окупована, зруйнована Буча вже позаду, ми на пероні київського залізничного вокзалу. Навколо стільки народу, що пропала будь-яка надія, що ми зможемо потрапити в потяг. Звідкілясь з’являється волонтер – молодий хвацький хлопчина.
Він щось запитав у доньки, взяв її за руку і негучно, але впевнено звернувся до натовпу, який з усіх боків оточив вагон: «Пропустіть, вагітна жінка з інвалідністю». І люди, як море перед Мойсеєм, мигцем розступилися. Пасажири, які сіли в купе трішки раніше, поступилися своїми нижніми місцями і донька змогла навіть прилягти і трішечки поспати.
То хто врятував вашу родину?
Без жодного сумніву – тільки Бог! Тільки будучи вже у відносній безпеці, коли нарешті з’явився зв’язок та інтернет, я зрозумів, що це Божа милість, що ми залишилися живі.
Взято з adventist.ua
