Вона – офіцерка, жінка. Наголошуючи, що не є військовим капеланом, але називає себе менеджером духовного фронту. На ній лежить відповідальність за організацію задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців і координацію військової капеланської діяльности.
Про жінку на чолі Служби військового капеланства Сухопутних військ ЗСУ, про два фронти – фізичний і духовний, про біль утрат, молитви та силу слова – розмова з полковником Ларисою Полянською.
– Пані полковнику, Ваше призначення на посаду очільниці капеланської служби Сухопутних військ (в лютому 2024 року) називають історичним кроком у розвитку гендерної політики ЗСУ. Що особисто для Вас означає ця посада? Це більше про менеджмент і організацію чи про духовне материнство для війська?
— Зазначу, що Україна – це також жінка. Українська армія є однією з найбільш гендерно збалансованих у світі. З відкритих джерел відомо, що на сьогодні у війську уже понад 70 тисяч жінок, і їх кількість збільшується.
Моє становлення як офіцера правоохоронної діяльності розпочалося з експерименту – у нашому виші вперше було створено повністю жіночий взвод.
Жінка у військовому капеланському служінні явище незвичне, оскільки військовим капеланом може бути лише священнослужитель, а священнослужительки – жінки-пасторки є лише серед протестантських деномінацій. У структурі служби військового капеланства Сухопутних військ ЗС України на сьогодні є три жінки – військові капелани. Вони прекрасні, розумні та харизматичні.
— Тобто жінки-капеланки переважно представляють протестантські церкви?
— Так, усі жінки-капелани – представниці протестантських деномінацій. Зокрема Олена Жевець та Олександра Андріяшина є пасторками Української Євангельської Церкви, а Надія Клинських – пасторка Релігійного Об’єднання “Харизматичні Євангельські Церкви України”.
— Чи є особливості в служінні капелана-чоловіка і капелана-жінки?
— Суть капеланського служіння не залежить від статі і полягає у наданні духовної, морально-психологічної та релігійної підтримки, умінні знайти слова і той підхід, що допоможуть людині впоратися зі страхами, сумнівами, втратами. Надихнути, підтримати, стати духовною опорою. Військові капелани, як духовні лідери, опікуються моральним станом, проводять богослужіння, консультують, допомагають перебороти страх і відчай, формуючи братерство та виховуючи відповідальність.
Якщо звернутися до Святого Письма – хто першим прийшов до Христа? Жінки-мироносиці. І саме вони принесли благу вість про Воскресіння. Жінка в українській традиції – це мати, берегиня. Коли козаки воювали, саме жінки вели господарство, утримували родину, зберігали дім. В українській історії існувало поняття «материзна», це спадок, який передавався по жіночій лінії. Тобто жінка в нашій культурі ніколи не була другорядною. Навіть сама назва – Україна – жіночого роду.
Щодо мене особисто. На початку повномасштабного вторгнення я проходила службу у Державній прикордонній службі. І практично щодня відвідуючи богослужіння у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, де лунав акафіст Покрову Пресвятої Богородиці, молилася і просила в Бога благословення служити Йому та Державі нашій.
Отримавши з часом пропозицію продовжити службу в структурі Служби військового капеланства Сухопутних військ Збройних Сил України, після богослужіння підійшла до Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія і запитала: «Ваше Блаженство, мені запропонували таку посаду. Чи благословите?» Він відповів: «Благословляю». Предстоятель найбільшої традиційної Церкви в Україні підтримав ідею, що жінка може очолювати таку службу.
Я не є військовим капеланом. Я – менеджер, роль і покликання якого організовувати, координувати, створювати умови для служіння військових капеланів, вибудовувати взаємодію між різними церквами та релігійними організаціями, допомагати війську й протистояти ворогу також і в духовній площині. Бо у нас два фронти: один – фізичний, інший – духовний. Проросійські священнослужителі прикладають багато зусиль, виправдовуючи військову агресію Росії, пропагуючи ідеї «руского міра» і вперто не визнаючи війну, навіть під обстрілами.
Джерело фото: Світлини надані авторкою
— Ви згадали «духовний фронт». Як зміст цього поняття пояснити світській аудиторії?
— «Духовний фронт» — це сфера ідеологічного, культурного та релігійного протистояння. Зусилля, спрямовані на захист національних цінностей, морального духу суспільства та протидію інформаційно-психологічним впливам ворога. Цей «фронт» об’єднує релігійні організації, культурних діячів та засоби масової інформації задля зміцнення національної ідентичності та стійкості під час війни. Це незбройна боротьба, що базується на моральних і культурних цінностях, вірі та культурі. Вона формує суспільну свідомість, підтримує моральний дух військових та цивільного населення, утверджує нашу національну ідентичність.
— Як сприйняли Ваше призначення у військовому середовищі та релігійних колах?
— Призначення відбулося спокійно й гідно. Я давно полковник. Пройшла шлях від курсанта до полковника. Проходила службу в Державній пенітенціарній службі України та Державній прикордонній службі, займалася освітньою діяльністю, була менеджером і аналітиком.
— Наскільки попередній досвід допомагає Вам зараз?
— Спілкування та відповідно співпраця з капеланами розпочалися у Державній кримінально-виконавчій службі. Той час був ознаменований новим етапом розвитку пенітенціарної системи – переходом від виправно-трудового законодавства до кримінально-виконавчого. А також знайомством з багатьма подвижниками капеланського служіння – пастором В’ячеславом Когутом, протоєреєм Павлом Основенком, священнослужителями Костянтином Пантелеєм і Гжегошом Драусом.
При Державному департаменті України з питань виконання покарань була створена душпастирська рада. Соціальна служба співпрацювала зі священнослужителями всіх деномінацій: приходили пастори, протоєреї, єреї, рабини, імами. Практично в кожній установі виконання покарань відкривалися храми та молитовні кімнати. Зокрема на території Сімферопольської установи виконання покарань була побудована перша мечеть. Бо кожна людина має свій шлях до Бога – і серед засуджених також були ті, хто Його шукав.
Саме поняття «пенітенціарна система» пов’язане з покаянням. Один із критеріїв, чи готова людина до дострокового звільнення, – це її усвідомлення провини, щире каяття, що є основою ресоціалізації. Чи готова вона повернутися в суспільство і більше не вступати у конфлікт із законом. Загалом тема капеланського служіння присутня в моєму житті уже понад 20 років, від початку служби.
— Ви бачили приклади щирого навернення? Які б підтверджували, що духовна допомога засудженим є дієвою?
— Багато разів. Я бачила, як віра допомагала людині переосмислити своє життя, знайти сили змінитися. Найбільша перемога – це перемога над собою. Над власними слабкостями, негативними рисами, вчинками. Коли людина здатна перемогти себе – це справжній подвиг.
— Які специфічні виклики стоять перед капеланською службою саме Сухопутних військ?
— Сухопутні війська – це понад 75% від загальної чисельності Збройних Сил України. Піхота завжди була і залишається основою будь-якої армії. Вона першою йде у бій, здобуває перемоги і несе тягар війни. І як відомо, війну виграє піхота. Піхота завжди там, де найважче. І військовий капелан – теж. Капелан підтримує перед боєм, зустрічає після бою, допомагає пережити втрату побратимів, працює з родинами загиблих і зниклих безвісти, підтримує поранених…
Іноді капеланам пропонуєш поїхати на навчання, а вони відповідають: «Ні, мої хлопці воюють. Я маю бути з ними». Військові капелани перебувають разом з військовими, підставляючи плече, приймаючи чужий біль, вселяючи надію, допомагаючи та надаючи підтримку. І при цьому їм потрібно не показати власної втоми. Капелан має знайти тепле слово для кожного, пам’ятати про кожного, молитися. Навіть якщо військовий спершу реагує: «Він що, приїхав нас відспівувати?» – капелан має знайти шлях до кожного серця. Військовий капелан, проводячи в останню путь загиблих, знаходить слова втіхи для близьких і рідних, підтримуючи і допомагаючи їм пережити тяжку втрату…
З військовими капеланами і волонтерами
— Якщо говорити про Закон України «Про службу військового капеланства»: він же не одразу з’явився? Раніше капелани були у статусі волонтерів?
— Співпраця Церков і релігійних організацій з українським військом має багату історію. Зокрема капелани активно діяли в лавах Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії та Української Повстанської Армії, забезпечуючи духовну підтримку на передовій. З початком російської агресії на сході України капеланство відродилося як волонтерський рух, що згодом отримав законодавче визнання.
Загалом співпрацю Церков і релігійних організацій зі Збройними Силами України можна розділити на декілька етапів. Зокрема, протягом 1992–2008 років відбулося становлення і налагодження співпраці Церков і релігійних організацій із військовими частинами. До 2000 року зазначена співпраця мала безсистемний характер, після 2000 року – вона стає більш консолідованою та міжконфесійною.
З 1999 року до 2006 року у внутрішній структурі Церков та релігійних організацій утворюються організаційні підрозділи співпраці із силовими структурами. Після ж 2000 року вже спостерігалося налагодження міжконфесійної співпраці в цьому питанні, було створено Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнське військове братство. Поступово налагоджувалися партнерські відносини між зацікавленими державними й релігійними інституціями.
З кінця 2008 року до весни 2014-го – початку окупації АР Крим та сходу України – відбувалося консолідування Церков та релігійних організацій зі Збройними Силами України. Було створено консультативно-дорадчий орган – Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, Міністерством було затверджено ряд нормативно-правових актів, що визначали механізми військово-релігійного співробітництва.
З початком російської агресії на сході України капеланство відродилося як волонтерський рух, що згодом отримав законодавче визнання. Розгортання інституту капеланства у війську в 2017 році я спостерігала трохи «збоку», проходячи службу в Державній прикордонній службі – коли капелани офіційно ставали на посади в якості працівників.
Закон був потрібен, щоб підтримати священнослужителів, які приходять у військо. І не має значення, куди саме: Державна прикордонна служба, Збройні Сили, Нацгвардія. Священник опиняється в тих самих тяжких умовах, що й військові. А отже, йому потрібен соціальний захист і належне забезпечення.
У 2021 році розпочався активний період створення Закону про службу військового капеланства. Було багато обговорень, і от наприкінці 2021 року цей Закон був прийнятий. Водночас він фактично писався під мирний час – під той період, коли війська було менше. Так, із 2014 року тривала неоголошена війна після вторгнення нашого сусіда на Донбас, але тоді потреба у великій кількості священнослужителів у війську все ж була іншою. Тому в законі передбачалися перехідні умови. Але війна вносить свої корективи…
Якщо говорити про вимоги, то військовим капеланом може бути священнослужитель визнаної в Україні релігійної організації, який має вищу духовну освіту, є священнослужителем, отримав благословення від свого релігійного центру на здійснення військової капеланської діяльності, а також – відповідно до постанови Кабінету Міністрів отримав мандат на здійснення військової капеланської діяльності. Далі він підписує контракт і стає частиною великої військової родини.
Враховуючи реалії війни, є певні послаблення. Так, священнослужитель може мати вищу світську освіту, і лише здобувати вищу духовну освіту. Як уже говорила – у кожного – своя дорога до Бога, своя дорога до храму. У кожного… До прикладу, моя дорога до Бога розпочалася зі складних обставин, коли лише молитва допомагала, а потреба в молитві і прагнення щотижня відвідувати храм стали таким ж сильними як дихати і жити. А коли на долю випали випробування, я ходила до церкви практично щодня: і зранку, і ввечері, на кожне богослужіння. З того часу так і живу: якщо є радість – іду дякувати; якщо важко, якщо погано – іду по підтримку.
Так само й військові капелани – знаходять своє покликання у Бога, приймають священничий сан, ідуть здобувати вищу духовну освіту. І не має значення, з якої деномінації.
Шлях приблизно такий: спочатку – як парафіянин, потім – благословення. Далі – висвята, диякон, пастор або єрей. А потім багато хто розуміє: цієї освіти замало – і йде вчитися далі. У Сухопутних військах багато капеланів навчаються заочно, здобувають вищу духовну освіту, зокрема і в Острозькій академії, у вищих духовних закладах Києва, Дніпра, Луцька, Рівного, Чернівців, Ірпеня, Полтави…
— Закон вимагає від військового капелана наявності вищої богословської освіти. Наскільки гострим зараз є кадровий голод? Чи готова армія чекати, поки студенти довчаться, чи є механізми пришвидшеної інтеграції?
— Як уже зазначала, головне для кандидата на заміщення вакантної посади військового капеланства наявність священничого сану, вищої освіти, благословення від релігійного центру. Тобто, ця людина має мінімальний набір знань і право звершувати богослужіння. Далі – мандат, і він може заходити до війська. А вже перебуваючи на посаді штатного військового капелана, він підвищує свій освітній рівень, навчається, займається самоосвітою.
У Сухопутних військах є священники, які закінчили духовну семінарію, духовну академію, а далі навчаються ще й в Острозькій академії, в державних і приватних навчальних закладах. Буває, військовий капелан має духовну освіту, але паралельно вчиться на психолога, бо розуміє: знань бракує, практики недостатньо, або є практика, але хочеться пояснювати це ще й з наукової точки зору.
Самоосвітою займаються всі священнослужителі. А кадровий голод є. Сухопутні війська – найбільші, і потреба величезна. Коли створювався Закон і коли капелани почали заходити на посади, це точно не розраховувалося на таку чисельність війська. Сьогодні, по суті, значна частина суспільства – це вже військові.
— Попри кадровий голод, є критерії відбору. Тобто, не всі охочі можуть бути призначені капеланами?
— Одне діло – бути парафіянином і відвідувати богослужіння. Зовсім інше – взяти на себе священничий, а тим більш капеланський тягар. Не кожен навіть священник готовий взяти на себе цю нелегку ношу.
— А якщо говорити про освіту й компетенції: що саме має знати і вміти священнослужитель, який іде в армію капеланом?
— Компетенціями та обов’язками військового капелана є:
- уміння надавати духовну підтримку – зокрема проведення богослужінь, молитов, обрядів, здійснення індивідуального душпастирства;
- психологічна та моральна допомога – проведення консультування з питань етики, моралі, допомога у подоланні стресу, що здійснюється у співпраці з психологами;
- комунікативні здібності – зокрема здатність швидко встановлювати контакт, уміння налагоджувати роботу з військовими та їхніми родинами;
- підтримка конфесійної свободи – налагодження дієвої взаємодії з військовими капеланами та цивільними священнослужителями різних конфесій з метою забезпечення потреб військових різних віросповідань.
А загалом, потрібно вміти працювати з людиною. Відчувати людину, з якою ти говориш. Знаходити слова до кожного. Не так, що прийшов на один день, виголосив проповідь і пішов. Треба працювати і з колективом, і з кожним індивідуально. Військовий капелан має бути, умовно кажучи, мультиконфесійним і мультиунікальним. Він повинен знайти підхід до будь-кого. Бо в реальності неможливо «прикріпити» до кожного воїна його персонального священника – того, до якого він ходив у мирному житті: хтось – до церкви, хтось – до мечеті, хтось – до синагоги, хтось молився вдома. Уміти поговорити, підтримати, знайти підхід до командира, донести потреби підрозділу в м’якій, доступній формі, створити атмосферу взаєморозуміння та взаємопідтримки.
— А бувають ситуації, коли бійцю потрібен капелан конкретної конфесії?
— Бувають. Всі військові капелани Сухопутних військ спілкуються між собою. Якщо потрібно знайти імама – знайдемо. Потрібен рабин – то не є проблема, як і православний, греко-католицький чи католицький священник, пастор – знайдемо. Наведу приклад 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила та 93-тя бригада «Холодний яр». Пастор Євген і отець Юрій. Перебуваючи у зоні ведення бойових дій неподалік один від одного – підтримували один одного, допомагали. Де треба – отець Юрій (він греко-католик), де треба – пастор Євген (Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів). Працювали пліч-о-пліч. Це прекрасно і дуже показово.
— Враховуючи, що українське військо багатоконфесійне, як на практиці реалізується принцип рівності? Як розподіляються квоти?
— Згідно із Законом про службу військового капеланства, 90% квот розподіляється залежно від конфесійної приналежності військових. Проводилося державне опитування, і за його результатами визначили відсоткове співвідношення представництва релігійних організацій у війську. Ще 10% – це мандати, які надає Служба військового капеланства Збройних Сил України. Вона, залежно від потреб і специфіки, може надати мандати тим деномінаціям, які не мають достатньої квоти, але є реальна потреба в їхній присутності.
— Чи є зараз запит на збільшення кількості капеланів від протестантських церков, з огляду на велику кількість вірян-протестантів у ЗСУ?
— У 2024 році Всеукраїнський союз церков євангельських християн-баптистів (ВСЦ ЄХБ) та Українська церква християн віри євангельської (УЦХВЄ) звернулися за підтримкою до Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, щодо пасторів, які перебувають у війську і готові стати військовими капеланами. За підтримки Предстоятеля ряд пасторів отримав мандати на здійснення військової капеланської діяльності від Православної Церкви України для цих двох церков – ВСЦ ЄХБ та УЦХВЄ.
Це була домовленість на рівні керівників Церков: рішення Блаженнішого митрополита Епіфанія у співпраці з Валерієм Антонюком (головою ВСЦ ЄХБ) та Анатолієм Козачком (старшим єпископом УЦХВЄ). Тобто це не «військовий рівень», а рівень міжконфесійної співпраці. Це, власне, засвідчує мультиконфесійність та унікальність нашої України. Вона багата людським потенціалом. Де ще у світі мусульманин обіймається з юдеєм? Сидять за одним столом, радяться — і не сваряться. У нас це звичайна справа.
Толерантність, щирість, гостинність і доброта – це невід’ємні складові наших людей, цьому не навчають, це мабуть написано в нашому генетичному коді, як і прагнення до волі.
Церква – це люди. Україна мультиконфесійна і мультинаціональна країна. За природою ми вільні, відкриті, щирі. Кожен по-своєму бачить Бога і по-своєму молиться. От, наприклад, у мене є своє місце сили. Мені добре в багатьох храмах, але є один – де моя улюблена ікона, де я люблю молитися. І коли мені було найважче – там було найлегше.
Ми взагалі унікальна нація – маємо тисячолітню історію. Можливо, тому нам і так важко. Бо у нас намагаються забрати все – навіть історію, мову, творчість. Наших конструкторів, винахідників, художників, поетів, музикантів. Росіяни присвоїли багато, а те, що не змогли перекрутити під себе – знищували, розстрілювали. Тому не можна своє віддавати ворогу. Треба повертати своє.
– Незважаючи на наявність штатних капеланів, армія велика, і одного капелана на частину часто недостатньо. Наскільки важливі капелани-волонтери? Як налагоджена взаємодія?
– Дуже тісно. Ми – одна нація, одна країна, у нас один Бог і один ворог. Як ми можемо не взаємодіяти? Якби не було волонтерського руху, не було б і підтримки від населення. Звідки беруться пастори, волонтери, священники, які їздять до війська? Їх підтримує суспільство: хтось передає речі, хтось – кошти, хтось – допомогу. Волонтер бере це в руки і їде до підрозділу. Разом зі штатним капеланом вони служать: моляться, говорять, співають, просто стоять поруч, інколи мовчать – але підтримують.
Бо штатний військовий капелан – теж жива людина. Він теж вигорає. Вигорає від болю, який щодня пропускає через себе. І коли приїздять волонтери, вони підтримують не лише військових – вони підтримують і капелана. Для нього вони інколи теж стають духівниками. Бо йому також потрібно на чиєсь плече спертися, виговоритися, зняти той біль, який накопичився, щоб потім знову піднятися і служити.
Як військо може жити без суспільства? Волонтери – це і є суспільство. Хтось біля плити, хтось учить дітей, хтось вантажиться тюками й їде на фронт. Ми зараз – суспільство волонтерів. Навіть діти: вони малюють, збирають, передають. Можливо, найбільша стратегічна помилка нашого недолугого сусіда була в тому, що він думав: «за три дні». А народ сказав: ні. Я прочитала колись фразу в інтернеті – вона запала в душу: діти, які виросли під гул сирен, у підвалах, у холоді, коли виростуть – то Бандера росіянам здасться дитячим садком. Бо цим дітям уже не треба буде пояснювати, хто це і чому. Кажуть: ворога треба пробачати. Пробачати – так. Але це не означає дозволяти себе знищувати. Добро має бути з кулаками. Українці по природі добрі, толерантні, терплячі, працьовиті. Але якщо українця сильно вдарити – пощади вже не буде.
– Що можна сказати про досвід західних країн у капеланській службі? У них традиція давніша: Європа, США. Що ми перейняли, а що неможливо перейняти?
– Зараз, я думаю, вони більше в нас навчаються – бо в нас набагато більше практики. Жодна європейська країна і США у тому числі не вели такої війни на своїй території, не несли таких втрат і не мали таких викликів, як український народ сьогодні. Думаю, невдовзі вони приїздитимуть до нас і запитуватимуть: як діяти в тій чи іншій ситуації. Партнери допомагають нам – морально, матеріально, духовно. Але наші капелани – це духовні воїни, які словом допомагають очищати цю землю від усього дурного і чужого. Як сказано: «Спочатку було Слово, і Слово було Бог».
Недооцінити значення капелана неможливо. Бо слово – це перше. Вербальне для людини – основа. Дитина заговорила – і вже соціалізується, вчиться будувати стосунки, розуміти світ. Це фундамент людської сутності: вміти говорити, донести думку, зайняти своє місце в суспільстві. Капелан підтримує воїна, допомагає йому зібратися в одне ціле, дати впевненість, що він повернеться живим, що він робить праведну справу. Що він не вбиває невинного – він знищує ворога. Ворога, який прийшов тебе вбивати. А за тобою – твою родину, твоїх дітей, твоє майбутнє.
– Як Ви оцінюєте співпрацю з профільними навчальними закладами (семінаріями, інститутами)? Чи бачите Ви перспективу в тому, щоб цивільні виші, такі як Український гуманітарний інститут (УГІ), готували капеланів за спеціалізацією «військове капеланство»?
– Це має бути не просто перспектива – це має бути основа: з таким сусідом ми ніколи не будемо знати, чи не прокинемося ми знову, як 24 лютого 2022 року, від вибухів. Тому ми завжди маємо бути готові – словом, ділом і зброєю. І це моя особиста думка, моя мрія: щоб у кожній духовній семінарії, у кожному духовному навчальному закладі було поняття «капеланська деонтологія» – тобто введення в капеланське служіння.
Дисципліна, яка пояснює різні види служіння: військове капеланство, капеланство в лікарні, у будинках для людей похилого віку, в дитячих закладах, у дитячих будинках; що означає служити дітям, які залишилися без батьків; пенітенціарне служіння.
В моєму житті мала досвід. Один хлопчик, який відбував покарання в Прилуцькій виховній колонії, сказав фразу, яка мене, як людину, що працювала в цій системі, вразила: «Якби мені стільки уваги приділяли вдома, як приділяють тут, я б сюди ніколи не потрапив». Це, на жаль, реальність: у звичайних школах є соціально і педагогічно занедбані діти.
Я розкажу випадок, який для мене колись був шоком. Я приїхала в Херсонський слідчий ізолятор. Мій напрям тоді був – організація загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засуджених, як неповнолітніх, так і дорослих в’язнів. Ми повинні були зрозуміти, чому дитина потрапила туди, чому вчинила злочин. Яка причина, що 14–16-річний підліток опинився в СІЗО. Одним із чинників було – з’ясувати наявний освітній рівень неповнолітнього правопорушника. Робилися запити в навчальні заклади, звідки дитина прийшла, ми отримували довідки і табелі про успішність. У СІЗО створювалися класи-комплекти, приходили вчителі, намагалися підтримувати освітній рівень, навчати, допомагати неповнолітнім отримувати знання, надолужувати втрачений час для навчання на волі. Підлітки могли перебувати в ізоляторі до пів року – він не мав «випасти» з навчання. Пам’ятаю випадок у Херсонському слідчому ізоляторі – в особовій справі одного хлопчика табель про успішність, а в табелі за семестр одні «одиниці» за 12-бальною системою. Це про що? Про те, що дитину просто «відфутболювали». Вона педагогічно й соціально повністю занедбана. У школу він не ходив. А якщо й ходив, то іноді, він мало кого цікавив. І вже втрапивши в пенітенціарну систему, підліток почав надолужувати втрачений для навчання час. Є надія, що його доля склалася щасливо, і він встиг повернути з дороги в нікуди.
Тому капеланське служіння важливе не тільки у війську чи пенітенціарних установах. Воно потрібне і в школі – капелан може прийти, побачити дитину, підтримати, допомогти родині, направити, пояснити. В мене є мрія про «капеланську деонтологію» як складову освіти капеланів, систему знань про вимоги до особистих і професійних якостей, про обов’язки, етику. Завдячую своєму становленню як юриста, офіцера – своєму науковому керівникові, під час навчання у Київському інституті внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, Ігорю Сергійовичу Сєргєєву. Він викладав у нас юридичну деонтологію, навчав вчорашніх школярів буди гідними звання офіцера правоохоронних органів. Він дав нам знання і розуміння – що таке пенітенціарна робота, навіщо ми прийшли в цей навчальний заклад і цю професію.
Деонтологія – пояснює суть професії, тому і мрію про такий навчальний предмет для капеланів. Щоб священнослужитель розумів різні напрями служіння. І, як уже зазначала, капелан – це не тільки у війську чи пенітенціарній установі; він у лікарні, у закладі для людей похилого віку, у дитячі установі. Священник має працювати з суспільством, з батьками, дітьми, з соціальними службами – консолідувати суспільство: навколо родини, навколо держави, плекати національну ідентичність.
– Дуже болюча тема – робота з родинами загиблих та зниклих безвісти. Чи входить це в обов’язки військового капелана, чи це має бути окрема структура?
– Можу говорити лише як сторонній спостерігач. Я не була в такій ситуації. Пригадую один випадок – Михайлівський Золотоверхий собор, відспівування полеглого воїна… а поряд з труною дві згорблені постаті стареньких батьків, які втратили єдиного сина. Усе, що в них було. І як знайти слова для таких батьків — я не знаю. Я не маю того духовного досвіду, щоб пояснити їм це так, як може пояснювати священник…
– Допомога капелана і допомога психолога – в чому різниця? Чи може капелан допомогти там, де психолог безсилий?
– Психолог – це фахівець світської сфери. Військовий капелан говорить з духовної сторони, з позиції вічності. Він може пояснити трагедію не лише як втрату тут і зараз, а як частину величної дороги людини до вічності. Знайти слова для рідних і близьких, слова, що мають духовну глибину, інші, ніж слова психолога.
Нещодавно мені написав отець Ярослав Фабіровський: «Слава Ісусу Христу! Помоліться, будь ласка, за наших соколів, які на ротації у Світлі Бога…» Це полеглі в небі військові пілоти, які загинули під час бойового завдання. Протоєрей Ярослав уже 30 років опікується цією бригадою армійської авіації, від моменту її створення. Багатьох воїнів він хрестив немовлятами, причащав, відвідував у школі. Це його духовні діти. Тепер вони воїни, командири. Багатьох з них він провів в останню путь….
І коли телефонуєш священнику, а він каже: «Поховав того…», – ти розумієш, що він не просто проводить обряд. Він переживає це як особисту втрату. І йому самому потрібно знайти сили, щоб підтримати родину, пережити свій біль і далі служити.
І я чесно скажу: я не завжди знаю, як підтримати самого священника після всього, що він пережив…
— Чи бувають моменти, коли опускаються руки? І що допомагає їх піднімати?
— Молитва. Слово «Боже». І розуміння: якщо не я – то хто? Це мій випрошений хрест. Я просила можливості служити Богу і державі. І я буду це робити, поки буду тут потрібна. Лише молитва дає сили.
— Якщо подумати про час після Перемоги – якою Ви бачите модель українського капеланства?
— Капелан – це універсальний Христовий воїн. Після перемоги він працюватиме з військом на етапі відновлення. З тими, хто повернувся. З тими, хто навчається у військових і цивільних вишах. Він передаватиме досвід, підтримуватиме ветеранів, лікуватиме душевні рани, які болітимуть не менше за фізичні.
Капелан опікуватиметься осиротілими родинами, які втратили найдорожчих. Буде відвідувати поранених у лікарнях, дітей у школах. Він буде благословляти будівельників, які відбудовуватимуть наші зруйновані міста і села, благословляти і молитися за тих, хто буде знешкоджувати смертоносні свідчення війни. Навчати прийдешні покоління, берегти пам’ять про загиблих. Разом з українським народом – у молитві, в підтримці, у відновленні.
Він допоможе писати нашу новітню історію – очищену від імперського бруду, який роками намагалися на нас накласти. Допоможе відновити національну гідність і ідентичність.
— Що б Ви сказали молодим людям, які обирають богослов’я і думають, чи пов’язувати життя з військом як капелани?
— Я б сказала: ви берете на себе важку і надзвичайно важливу ношу – стати духовними поводирями народу. А значить, ви повинні бути готовими разом із народом узяти щит і меч.
У воїнів зброя – автомат. Ваш щит і меч – це Слово Боже.
Ви маєте бути з людьми від народження і до смерті: у радості, в побуті, у війні, в скруті. Це ваша паства, це ваші люди. І ви їхні духовні провідники.
Відсторонитися – «я не з військом» – так не можна. Ми єдині. В боротьбі, в житті і в Перемозі.
Розмовляла Валентина Куриляк