Нещодавно студенти УГІ відновили свою співпрацю з громадською організацією «Відгук» (м. Буча), беручи активну участь у соціальному проєкті «Школа самостійності». Через пандемію майже на цілий рік було припинено роботу молодих людей у цьому проєкті.
Нагадаємо, що волонтери з Українського гуманітарного інституту декілька разів на тиждень близько 10 років відвідують дітей та молодь з інвалідністю у школі №3, на базі якої здійснюється проєкт. У 2021 році завдяки підтримці благодійника та волонтера Сергія Урбана, який нещодавно пішов з життя, «Школа самостійності» продовжила свою діяльність у новому приміщенні в м. Ворзель. Саме там деякі наші студенти познайомилися з учнями цієї школи.
«До цього проєкту я долучилася нещодавно, але планую продовжувати цю діяльність. Діти та молодь мені дуже сподобалися – вони своєрідні й особливі. Ми спілкуємося з ними, граємо в ігри, які їм цікаві, та які їх розвивають», – ділиться своїми враженнями Інета Дробиленко, студентка другого курсу факультету теології.
На перший погляд «Школа самостійності» – звичайний проєкт. У декого може навіть виникнути питання, чи дійсно він важливий? Адже погратися і поспілкуватися – це не нагодувати голодних, не зібрати кошти для тих, хто помирає, не врятувати від біди. І дітей з інвалідністю у нас не так і багато, а якщо і є, то які у них можуть бути проблеми, відмінні від наших? Ці та подібні питання, можливо, все менше й менше виникають у нас сьогодні. З одного боку, тому що суспільство змінюється і стає більш небайдужим через активну волонтерську діяльність благодійних організацій, а з іншого – нам дійсно мало трапляються у повсякденному житті люди на візках чи просто з інвалідністю. А все через те, що в нашій країні, на жаль, недостатньо умов для повноцінного активного життя чи то дітей з інвалідністю, чи то стареньких людей, фізична активність яких обмежена.
«Школа самостійності» – один з проєктів, який не може існувати без волонтерів. Проєкт, який може функціонувати лише коли всі сторони – представники благодійної організації, батьки дітей з інвалідністю, самі діти та волонтери об’єднуються й працюють разом. За 10 років існування в школі побувало 32 дитини, 16 з яких вже в дорослому віці сьогодні продовжують відвідувати заняття разом зі своїми батьками. У рамках проєкту з дітьми деякий час займалися масажист-реабілітолог, логопед-дефектолог. У цій особливій школі у дітей з’являється можливість бувати в місцях чи брати участь у конкурсах, наприклад, спортивних, які були для них недосяжними. Адже поїздки на Київське море, на озеро чи до лісу є невіддільною частиною діяльності «Школи самостійності».
Тамара Бердікова, голова благодійної організації «Відгук», поділилася з нами своїми думками щодо «Школи самостійності»:
«Без цього проєкту ніяк не можна. Нашим дітям потрібен соціум, бо вони обмежені в спілкуванні. Діти не місяць чи два сидять вдома, а роками. Учням нашої школи необхідне спілкування зі здоровими людьми. Зрозумійте, коли дві дитини на інвалідних візках зустрічаються, вони можуть кілька хвилин порозмовляти й все. Бо вони фізично обмежені. А коли молода здорова людина з такою дитиною спілкується, наприклад: може повозити, щось розповісти, щось показати – це зовсім інший вплив.
Багато хто по-різному до наших дітей ставиться, а студенти УГІ – молодці. Діти з нетерпінням їх чекають. Насправді якби волонтери з інституту не приїжджали б, наші учні теж не приїхали б сьогодні на заняття. Можу сказати, що вже самі діти їздять сюди саме заради спілкування зі студентами. Слава Богу, що є така молодь!»
Ірина Нечитайленко, вчителька англійської мови, в минулому студентка УГІ (2014–2018р.), відвідує молодь та дітей в «Школі самостійності» з 2 курсу свого навчання. На питання, чому не залишила цей проєкт після закінчення навчання, відповіла, що знайшла там друзів, з якими у неї є багато спільного. Їх спілкування не обмежується зустрічами в цій школі. Декількох своїх подруг Ірина відвідує вдома. Для Ганни проводить заняття англійської мови, малює з нею. А з Олею обговорює близькі та спільні теми, наприклад: поезію, написання віршів. Якось дівчата разом ходили в театр. Саме ініціативність і активність Олі, в якої діагноз ДЦП (дитячий церебральний параліч), надихає Ірину.
«Найбільше в спілкуванні з дітьми та молоддю з інвалідністю мені подобаються ті позитивні емоції, які вони випромінюють. З ними не так важко спілкуватися, як здається на перший погляд: ніби вони потребують нашого співчуття чи нашої допомоги. Це не зовсім так. Мені подобається ідея цього проєкту: учні цієї школи вчаться самостійному спілкуванню зі своїми однолітками не через призму співчуття, а на основі рівності. І як результат – наше спілкування легке і веселе, коли повертаюся додому – щоки болять від того, що півдня усміхалася і сміялася», – розповідає Ірина.
Якщо про дітей з інвалідністю ми ще згадуємо, то про їхніх батьків точно не думаємо. І даремно. Адже в родині, де є хвора дитина, що не може рухатися без сторонньої допомоги, як іноді кажуть «прикута до візка», батьки так само «прикуті». І мало хто знає, що вони переживають і як проходить їх повсякденне життя. Так от, «Школа самостійності» – це допомога і для батьків. Тут переважно матері, які щодня піклуються і доглядають за своїми вже дорослими дітьми, мають можливість відпочити й просто поспілкуватися між собою порадити щось одна одній, а за бажання навчатися малювати, в’язати чи вишивати разом з усіма. І водночас кожен, у кого є діти, погодиться – немає нічого кращого у батьківстві, аніж бачити, що твоє дитя щасливе.
Розповідає Людмила Мацик, мама Богдана, якому 23 роки:
«У мого сина родова травма і як наслідок – ДЦП. За своє життя він пережив 27 операцій, але не зважаючи на це, Богдан дуже розумний хлопчик. Торік він закінчив Університет державної фіскальної служби. У нього багато різних грамот і нагород. Якось він виграв перше місце на змаганнях з шахів у Київській області та друге місце серед студентів УГІ. Пам’ятаю, як сильно за нього вболівали його друзі-студенти, з якими ми познайомилися в «Школі самостійності». Ми її відвідуємо вже 10 років. Це наша сім’я, в якій є і психічно хворі діти, та студенти знаходять до них підхід. Наше спілкування не обмежується лише заняттями. До нас приходять волонтери й додому – грають на гітарі, спілкуються.
Особисто для мене це велика фізична допомога. Мій син важкий і мені потрібно йому щодня допомагати ходити. А сьогодні з ним займаються студенти. До речі, тут, на заняттях, я навчилася вишивати стрічкою. Зі своїми картинами я брала участь в одному фестивалі».
Іван Кривошея, студент факультету практичного богослов’я, вперше дізнався про цей проєкт навесні 2016 року. Перший раз поїхав у школу як на соціальне проєктування в рамках навчального процесу, але після кількох відвідувань, познайомившись з учнями ближче, подружився з ними. Наступні рази Іван йшов вже не ради закриття годин проєктування, а для того, щоб поспілкуватися з чудовими, добрими, життєрадісними дітьми.
«Особливо теплі, дружні стосунки я маю з Богданом Мациком, – розповідає Іван – ми відразу потоваришували й тримаємо зв’язок дотепер. Іноді відвідую його вдома, але ця можливість обмежена у зв’язку з епідемічною ситуацією. «Школа самостійності», я думаю, це мало не єдине місце, де діти, у яких є особливі потреби, можуть відчути себе прийнятими. За час спілкування та перебування у цьому середовищі, я усвідомив як багато можливостей та дарів не використовую, які б хотіли мати інші люди, котрі цього не мають. Я впевнений, вони б використали їх розумно і по-максимуму».
Спілкування з волонтерами, організаторами та батьками показало, що «Школа самостійності» – це проєкт, у якого немає кінцевого терміну завершення. Він потребує і буде постійно потребувати фінансової підтримки, співпраці з волонтерами-фахівцями – логопедами, реабілітологами, психологами тощо. Його ефективність не можливо переоцінити та відобразити цифрами, графіком чи діаграмою – саме це й надає йому статусу «особливий». Адже «Школа самостійності» – продовжує бути корисним, актуальним та необхідним проєктом сьогодні, частиною якого є праця та служіння студентів Українського гуманітарного інституту.
Підготувала Людмила Калдарє
