24 лютого 2022 року назавжди закарбувалося в нашій пам’яті. Для кожного цей день почався по-різному: хтось прокинувся від вибухів, хтось – від тривожних дзвінків, а хтось до останнього не вірив, що війна справді почалася. Адміністрація та викладачі нашого університету поділилися своїми спогадами про той ранок та тим, за що вони вдячні Богові зараз.

Олександр Слюсарський, проректор з адміністративно-фінансових питань: 

«Перший день війни забути неможливо. І сьогодні, підходячи до вікна моєї кімнати, пригадую, як на світанку 24 лютого, прокинувшись від вибухів, через це вікно побачив спалахи. На горизонті був Київ, його північна частина…

Звуки вибухів доносились з боку Гостомельського аеропорту, а червоний горизонт спалахував з боку Києва.. Я глянув у вікно, побачив заграву, і зрозумів – почалося. Коли я зайшов у кімнату до свого сина, він мирно спав, нічого не підозрюючи. Я його почав будити: 

— Синку, — кажу я йому, — вставай.

— А чому так рано?

— Війна почалася…

Дружина з сином почали збирати речі, готуючись до евакуації. А я пішов в адміністративний корпус інституту на екстрену нараду…

Одразу після звільнення Бучі ми повернулися сюди, повернулися до звичайного ритму життя. Але ті спогади щоденно супроводжують мене.

Минуло три роки. 

Ми живі і здорові. 

Щиро дякуємо Богу за турботу, за піклування, за те, що діти в безпеці, а ми з дружиною можемо займатись звичайними життєвими справами».

Аркадій Коваль, викладач кафедри журналістики:

«Наша родина — я, моя дружина Наталія, донька Дарина, зять Андрій і наша улюблена собака Герда — зустріли повномасштабну російську навалу, як і більшість бучан, чи не найпершими в Україні..  

Евакуюватися відразу нам не вдалося через те, що ми гуртом захворіли на COVID-19. Труднощі почалися з першого ж дня окупації. Відсутність електроенергії, газу, води, опалення, їжі та медикаментів давалася взнаки. Наприклад, воду ми брали з замерзлих діжок будівельного майданчика поруч із домом, а дещицю крупів і макаронів примудрилися розтягнути на кілька тижнів. 

Ми з Андрієм кожного ранку, навіть під обстрілами, вимушені були покидати домівку, щоб знайти хоча б трохи їжі чи ліків. Це було наче ходити по лезу ножа — кожен крок міг стати останнім. 

Масові безперервні обстріли та бомбардування міста, вбивства мирних жителів загарбниками стали буденними явищами з перших днів окупації. Щодня, ризикуючи життям, наша сім’я виживала, як могла.

Незважаючи на безперервний гуркіт ворожої техніки і вибухи, наша родина згуртовувалася для спільної молитви. І Господь відгукувався на наші щирі звернення.  

Ми вижили лише завдяки милості Божій. Усі обставини, які траплялися з нами щомиті під час окупації, свідчили про те, що ми не мали жодних шансів вже в перші дні. Але, всупереч логіці та обставинам, ми залишилися живі.

Я вірю, що в майбутньому, сидячи біля ніг Христа, ми дізнаємося більше. Господь витре наші сльози й обійме кожного члена моєї родини Своїми міцними, але лагідними руками. Там, на Новій Землі, Він розповість справжню, незнану нами до того історію нашого порятунку».

Роман Макарчук, проректор з соціально-виховної роботи:

«На момент повномасштабного вторгнення ми служили в Івано-Франківській області, про війну дізналися з дзвінка брата. Перші місяці ми брали участь в евакуації людей, приймали їх на ночівлю, годували та допомагали дістатися кордону. Також разом із членами церкви випікали хліб і відправляли на передову.

Через деякий час в табір YourCamp, що в Буковинській конференції, куди евакуювали студентів з УГІ та трохи згодом дітей з Миколаївщини з центрів (інтернатів) попросили приїхати і нашу сім’ю, щоб послужити людям.

Влітку під час дитячого табору зустрілися з керівництвом церкви, яке повідомило про потребу в служінні в Бучі. Ми не планували переїжджати, але після розмов і візиту погодилися. Наприкінці 2022 року дізналися, що студенти повертаються в кампус, і почали підготовку.

23 січня 2023 року ми вже були в УГІ. Багато хто питав, чи не страшно нам їхати в Бучу, але ми довіряємо Богу, який веде нас. Якщо Він привів нас сюди, значить, це Його воля, і ми можемо бути корисними Йому та Його дітям».

Богдан Синчак, завідувач кафедри журналістики: 

«Вдячний за те, що всі мешканці кампусу благополучно евакуювались, ніхто не постраждав. Також за те, що у цих важких умовах ми змогли завершити навчальний процес, провести підсумкову атестацію, та випустити четвертокурсників. За фінансову підтримку спонсорів. І звісно за те, що після деокупації Бучі ми змогли відновити повноцінний навчальний процес».

Ігор Корещук, декан УАТІ:

«Вдячний Богу, що живі… Що піклується про сім’ю, захищає Церкву. Дякую за нашу Україну, яку Бог зберіг від загарбання та поневолення».

Минуло три роки, і кожен із нас продовжує жити з наслідками того дня. Війна змінила наші життя, але ми вдячні Богу за те, що змогли вистояти, допомагати іншим і повернутися до роботи та навчання. 

Валерія Вірста