Лариса Євдокимова – колишня студентка Українського гуманітарного інституту, а нині викладач кафедри Романо-германської філології та порівняльно-історичного й типологічного мовознавства УГІ, – уже вісім років поспіль керує студентським театром «Росток».

Після закінчення інституту Лариса Володимирівна планувала повернутися у рідне місто – Миколаїв, але їй запропонували взяти «під своє крило» театральну групу – попередній керівник – Ольга Стирова, – йшла на пенсію.

Сподіваюсь, що інтерв’ю з пані Ларисою відкриє читачам театральні лаштунки. І не тільки.

 

Як Вам удається поєднувати викладання у виші з посадою керівника театру?

Напевно, мені до вподоби більше займатися театром, ніж викладати (усміхається). Театр – це моя віддушина. Навіть після важкого трудового дня, а викладання – це серйозний стрес, коли я приходжу на репетиції, отримую заряд бадьорості, інший, тобто, позитивний стрес. Мені поталанило – в нашому театрі зібралася життєрадісна команда. Трупа складається з оптимістів і весельчаків, людей, які закохані у своє хобі. Авжеж, цю справу треба любити. Напевно, без цього не впоратися.

Чим ще захоплюєтеся, окрім театральної діяльності?

Мої хобі? Малювання, письменство, музика, в загальних рисах, а ще медицина та журналістика – це найосновніші. Також подобається робити щось своїми руками.

Чи було пов’язане Ваше життя з театром, акторством ще до роботи у театрі «Росток»?

Я не думала, що взагалі з цим коли-небудь пов’яжу своє життя. Я це дуже-дуже люблю. Навіть був момент, коли мені хотілося вступити на акторський/режисерський факультет одного із театральних вузів, але мене відмовили близькі. Відверто кажучи, мені якось сказали, що я не маю жодного таланту. І тут, раптом, коли я поступила в УГІ, як кажуть у народі, поперло, усе наче перевернулося догори дриґом! Стільки горизонтів відкрилося мені саме тут, в УГІ.

Чи відбулись, на Вашу думку, зміни в театрі за роки Вашого керівництва?

Напевно, так. Гадаю, збільшилася кількість вистав. Зараз ми намагаємося видавати на-гора два спектаклі за семестр. Стараємося постійно оновлювати репертуар. Але, по правді кажучи, мене трішки бентежить якість репетицій. Якщо порівнювати, то раніше, при першому керівникові, вона була краща, як на мене. Чому? Деякі мої підопічні полюбляють гратися, а не грати. Хоча, з іншого боку, талант від цього не страждає. Якість виступів, за словами наших поціновувачів, завжди висока.

Скільки вистав і яких за жанром було поставлено за роки Вашого керівництва театром?

Я не підраховувала, не переймалася цим питанням. Але в основному це п’єси на біблійні теми, класика (російська та українська) і п’єси сучасних драматургів.

Яка вистава найулюбленіша, маю на увазі ті, які ставили?

Складне запитання.. Мабуть, усі подобаються… Припадає до душі спектакль «За двома зайцями» (треба буде якось його повторити). А ще – «Ханума». Поставити цю п’єсу було моєю давньою мрією. Нещодавно відбувся дебют цієї вистави, так що, відтепер – це теж одна з моїх улюблених інсценівок. Подобається мені і спектакль «Естер». Насправді, улюблених багато. Коли над кожною виставою працюєш, вкладаєш в нею частинку свого серця, уже, ніби, як усі улюблені.

Чи надаєте перевагу якомусь жанру?

Ми намагаємося тримати баланс. Ставити лишень дуже сумні або дуже напружені представлення, гадаю, не варто, бо в світі і так багато поганого… Показувати самі інтелектуальні, повчальні теж неправильно. Тому хочеться не тільки вчити чомусь публіку, але ще якось розважати. Розважаючи, чомусь навчати, щось засвідчити, щось відкрити. Потрібно тримати баланс, інакше буде складно утримати увагу наших глядачів.

Чи були випадки, коли публіка не сприйняла виставу?

Треба зазначити, що у нас, в УГІ, глядач дуже вдячний. Це величезний плюс, враховуючи, що на дворі століття девайсів і байдужості. В основному, тепло сприймали. Я не знаю від чого це залежить. Можливо тому, що на сцені глядачі бачать своїх друзів і намагаються їх підтримати. Не було такого, щоб серед вистави всі встали і пішли геть. Можливо, комусь щось не подобалося, але таких були одиниці. Загальна картина завжди була дуже позитивна.

Як Ви розподіляєте ролі між акторами театру? На що орієнтуєтесь?

Перш за все, я намагаюся дивитися на здібності людини, чи впорається вона з роллю. Тому головні ролі, які вимагають прояву неабиякого таланту, я даю більш обдарованим аматорам. Але, так само, хоча б у маленьких епізодичних ролях, даю можливість спробувати себе, розкрити свій талант і тим, хто менш артистичний. А ще залежить від того, що в нашій трупі кількість дівчат перевищує кількість хлопців. І тут треба теж тримати баланс, щоб нікого не образити. Тому що я з розумінням ставлюся до бажання молоді грати на сцені. З огляду на кількість акторів, скажу, що іноді доводиться чекати свого часу. Дехто з наших акторів чекав не рік, а то й не два. Шкода, що на заклики брати участь у роботі гуртку хлопці погано відгукуються. Це дуже мене гнітить.

Чи траплялися форс-мажорні обставини під час вистав?

Бувало й таке. Доводилося навіть показ вистави відміняти. Припустимо, за тиждень повинна відбутися прем’єра. Уявляєте напругу? Уся трупа збирається на генеральну репетицію, а актор, який виконує роль головного героя, на неї не з’являється. Пізніше з’ясовується, що наш «герой» відрахований з інституту і наразі знаходиться вдома. А він про це навіть не повідомив. І, хоча всі вже чекали нашого виступу, виставу довелося відмінити. Траплялось, що хтось забував текст. Але в таких випадках ми завжди «виїжджали» за рахунок вміння наших акторів швидко орієнтуватися в нестандартних ситуаціях.

Ви – людина різностороння, знаю, що Ви є автором деяких п’єс, які становлять частку репертуару театральної трупи. Поділіться секретом, як саме Ви пишете сценарії? Чим надихаєтеся? Що підштовхує до написання?

Хто знає, звідки приходить натхнення? Візьму, до прикладу, сценку «Безпритульний». Був у моїй біографії такий факт, коли я працювала двірником. Одного разу, прибираючи ранком на вулиці, я звернула увагу на відкритий люк теплотраси, з якого вибралося душ п’ять підлітків. Видно, що це були безпритульні діти. Повз теплотрасу йшли люди, яких ані трохи не дивувала ця ситуація. Усі були занурені в себе, кудись поспішали. Мене це настільки вразило, що захотілося відобразити цей жалісливий випадок в оповіданні. З часом з’явилася можливість показати це людям зі сцени. Безпритульні діти – це дійсно дуже страшно. Зазвичай мене відвідує натхнення, якщо мене щось дуже глибоко торкнеться. Саме тоді і приходить муза.

Чи є у Вас серед акторів театру улюбленці?

Коли працюєш з людьми, то сприймаєш їх як свою сім’ю. Звичайно, ти прив’язується, від цього нікуди не дінешся. Ті люди, які приходять, з якими проводиш час, ти прив’язуєшся. І цього не уникнути. Але потім ці люди йдуть. І ти чекаєш, що тебе будуть пам’ятати довго і вічно. Насправді тебе пам’ятають всі… чотири роки, а потім виходять і забувають про тебе. Тому зараз я, звичайно, намагаюся себе трішки опановувати… Щоправда, це не завжди вдається. Але, так, щоб не прив’язуватися, щоб не було улюбленців, поки що не вдається. Уже, по-моєму, прив’язалася до теперішнього складу (усміхається). Але конкретно, щоб саме виділяти когось, що – ось, це мій улюбленець, – немає у мене такого. Я люблю всіх і відчуваю їхньою мамою. Оберігаю, як можу. Буває, хтось занедужав, починаю хвилюватися за хворого.

Чи впливає ваша дружба зі студентами, які грають у театрі, на майбутню роль?

З огляду на те, скільки у нас хлопців. Не можу сказати, щоб прямо так впливало. Тобто я можу сказати, що цей студент з роллю впорається або ні. А ось тому що улюблений і я дала йому цю роль – напевно, немає. Тому що я розумію, що якщо б навіть він був мій улюблений з усіх акторів, але, я бачу, що він не впорається з роллю, тоді немає сенсу. Чому від цього повинна страждати робота?

У цьому році було багато бажаючих записатися у гурток. Але за чутками, прийому нових студентів в студію не сталося. Чому? І чи були серед кандидатів у артисти «дефіцитні» хлопці?

Про хлопців не знаю, поки до мене ніхто не звертався. Зверталося дуже багато дівчат. Основна тому причина – це, напевно, пандемія, ситуація в країні. Зараз ніхто не знає, як ми будемо працювати і чи будемо. Незрозуміло як будуть розгортатися події далі. Чи встигнемо ми цього року поставити виставу або все-таки доведеться переносити на наступний семестр. По-друге, мені ще хочеться жити. Це жарт (усміхається). Тому що ті дівчата, які у нас уже є, будуть в шоці від того, що прийдуть ще кільканадцять дівуль в очікуванні своєї хвилини і доленосної ролі.

Хоча я, звичайно, розумію, що краще-таки було б набрати. Адже, якщо у людини є бажання і прагнення (а я це добре розумію, бо колись і сама дуже хотіла грати в театрі), це дуже важливо. Будемо сподіватися, що у наступному семестрі ситуація покращиться і наш театр поповниться новими обличчями… Основна причина – це все-таки, кількість вже набраних акторів, мені не хотілося б якось ображати одних на користь інших або змушувати тих чекати.

Якщо наберете дві групи, чи не складно стане Вам вести їх паралельно?

Скоріш за все, так. Поки так. Якби у мене був хороший помічник, який би працював з групою, готував ці паростки, то, можливо, можна було б спробувати. І тоді вже можна подивитися, може когось відібрати вже в основну групу. Але поки такого у нас не спостерігається.

Чи завжди були бажаючі вступити в театральну трупу?

Попит був завжди. Завжди знаходилися люди, які хотіли б взяти участь у театральних виставах. Щоправда, в основному, це були дівчата. Це у нас теперішній склад підібрався так, що прийшло спочатку багато хлопців. Але зараз вони трішки розсіялися. Уперше хлопців було більше, ніж дівчат. Бо зазвичай приходило у два-три рази більше дівчат, ніж хлопців. Не знаю, від чого це залежить, але дівчата відгукуються завжди. А хлопцям треба час, напевно.

І ще. Потрібно враховувати, що УГІ – християнський ЗВО. У деяких з наших студентів стоїть бар’єр. Був уже один випадок, коли хлопець ходив на репетиції, але потім він вирішив вступати на богословський факультет і покинув театр, аргументуючи саме вступом на богословський. Але, щоправда, потім він передумав і, все-таки повернувся, зрозумів, що одне іншому не заважає. До речі, театральна практика, як на мене, не завадила б богословам у їхньому подальшому служінні. Це хороша школа.

Хоча я приблизно здогадуюся, чому. Є такі слова «лицедій», «лицемір», якими раніше називали акторів. Тільки не враховують один момент, що «лицемір» – це все-таки приміряти чиєсь обличчя. Це зовсім не означає носити його в повсякденному житті. Тобто зіграли, донесли якусь ідею і залишили це в стороні. А коли людина лицемірить з ціллю отримати якусь вигоду або обдурити, зовсім інші речі. А у нас слово «лицемір» отримало більш негативне значення, і до цього ставляться ось так.

Чи були за Вашого керівництва випадки, коли студенти не самі йшли в театр, а Ви когось запрошували?

За мого – ні, не було. Мені потрібен час, щоб запам’ятати людей, зорієнтуватися, хто що робив, придивитися, як він грає. А ось Ольга Володимирівна, колишній керівник театру, вміла вибирати. Вона відбирала на дебютах і на виставах КВН. Мене, саме під час КВН, у чудовій ролі вовка, помітила. Ми ставили уривок мюзиклу «Червона Шапочка і Сірий Вовк». Мабуть, її так надихнуло, що наступного року взяла мене на головну роль. У мене вже такої можливості не було, тому що зазвичай керівник театру входив до складу журі дебютів і КВН. Наразі ж це трішки змінилося. Тільки цього року мене запросили в журі.

Цього року театр “Росток” відсвяткував 20-річчя. Чи так Ви собі уявляли це свято? Чого очікували?

Називається, спасибі Вам, батько рідний, що хоч взагалі згадали і зробили. Ні, в умовах пандемії, це, напевно, було добре. Те, що прийшли люди, мене дуже порадувало. За організаційні питання ми вже помовчимо. З нашого боку і з боку адміністрації було зроблено все, щоб відзначили нормально, я нічого не можу сказати. Головне, що акторам сподобалося і в загалі всі отримали задоволення від вистави. І я дуже вдячна моїй трупі, яка мене привітала. Я була приємно здивована. Я, чесно кажучи, не очікувала. Була повна імпровізація, мені дуже сподобалося. Щиро всім вдячна.

Чи знайомі Вам особисто випадки, коли студенту в житті знадобилися навички гри в театрі, або допомогла участь в театрі “Росток” у майбутньому?

Багато студентів говорили перед випуском з інституту, що театр їм допомагає і розкривати себе, і вже вони на сцені себе більш впевнено почувають. Трішки їх самооцінка підвищується, якщо до цього була занижена. То, напевно, допомагає. Шкода, що в подальшому в нас не виходить співпрацювати, бо йдуть в життя. Якщо заводять сім’ї – це вже зрозуміло.

Що особисто для Вас значить наш театр? І чи розвиваєтеся Ви разом з ним?

Я зрозуміла, що дуже не люблю керувати. Я дуже сумую саме за грою. Шкода, що я в цьому не можу розвиватися. Але, з іншого боку, добре, що в цьому розвиваються інші. Але є і гарна звістка – в мене відкрилося віконечко. Це написання сценаріїв.

Чи було бажання все залишити и не займатися більше театром?

Було таке. Одна причина була саме пов’язана з театром. Мова йде не про теперішню групу, а про ту, яка була деякий час до цього. Було декілька раз таке ставлення, що «ми і без Вас впораємося», «ми ось такі зірки, і нам краще видно». У театрі всяке буває. То хотілося просто, побачивши таке ставлення, сказати: «Добре, всіх благ! Вперед, і з піснею!». Тому що з кожним разом, коли приходить новий набір, я дивлюся, як змінюються характери в людей. Зараз мене засмучує те, що навіть в нашій трупі студенти дуже талановиті, вони грають, але один про одного не вболівають, не піклуються. Це навіть не їх проблема, це проблема часу. У нас не звикли піклуватися один про одного.

Анастасія Кеда