За фахом Аркадій Коваль – гірничий інженер, хоча вже понад двадцять п’ять років працює журналістом. Після розвалу Радянського Союзу у нього, як і у багатьох у 90-ті, виникла проблема з роботою за спеціальностю – лабораторію наукового інституту, у якій він працював, було скорочено. Залишившись без засобів до існування, чоловік вирішив заробляти, тим, до чого мав здібності. Звернувшись в першу-ліпшу редакцію, Аркадій Геннадійович отримав запрошення на роботу. З цього все і почалось, і закрутилося. Майбутній редактор працював кореспондентом у корпоративних газетах, ділових ЗМІ, аналітичних журналах, фахівцем у прес-службах великих підприємств тощо. На сьогодні на його професійному рахунку близько двадцяти років редакторського стажу. Аркадій Коваль вважає, що робота журналіста не тільки важка, а, іноді, навіть, й небезпечна, але цікава, насичена, різноманітна. Журналістика, на його думку, це саме та професія, завдяки котрій, маєш можливість постійно навчатися.

Отже, знайомтеся – мій викладач Аркадій Коваль. Він розповість про своє нелегке та, в той же час, цікаве журналістське життя-буття.

Пане Аркадію, чому Ви вирішили стати саме журналістом?

Я мріяв про це з дитинства. Перший свій «Домашній журнал» я «видав у світ» у 4 роки, тільки-но навчився писати. Рочків з восьми вже друкувався в таких газетах, як «Зірка», «Юний ленінець», «Пионерская правда» (тодішні газети для дітей та підлітків). Як правило, це були коротенькі оповіданнячка, віршики й гуморески. На мою підсвідомість, пам’ятаю, сильно вплинув радянський фільм «Журналіст». В ті далекі часи я гадав, що журналістика – це дуже романтична професія, яка пов’язана з мандрами, пригодами і письменництвом. Але з часом, коли поринув у цю сферу, зрозумів, що журналістика – це, перш за все, нелегка праця, праця до десятого поту, творчий конвеєр. Як віруюча людина, розумію, що на все була і є воля Божа, саме Він вів мене цією стежею. Адже до журналістики я прийшов, уже маючи за плечима певний життєвий досвід, опанувавши не одну професію.

Чи мали Ви мету, коли стали журналістом?

Головним моїм мотивом був пошук «хліба насущного». Крім цього, звісно, хотілося реалізуватися, мати можливість подорожувати і висловлювати свої думки на папері.

Що змусило Вас працювати у сфері економічної журналістики?

Попрацювавши у загально-масових виданнях й на деякі політичні сили, зрозумів, що це не моє: не міг йти проти совісті. Саме для того, щоб совість була чиста, обрав ділову журналістику. І жодного дня не пошкодував про це. Мені до вподоби описувати дії механізмів, технології або вести бесіди з фахівцями – технологами, інженерами, директорами, власниками різних підприємств, закладів і організацій.

У якому навчальному закладі Ви здобували освіту журналіста, який освітлює саме економічну або ділову тематику?

Я не маю фахової журналістської освіти. Та, попри все, жодним чином не шкодую про те, що я маю диплом інженера. Адже це доволі часто ставало на користь у моїй журналістській кар’єрі.

Робота в ділових та спеціалізованих виданнях, статті щодо деяких технологій та техніки, які помітили закордонні фахівці, дали мені можливість побувати в – Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Швейцарії тощо.

Я відвідав багато підприємств цих країн, бачив їх із середини, мав можливість спостерігати за роботою представників бізнесу цих країн.

Певний час я працював також у Бразилії – це теж плоди кропіткої журналістської діяльності.

Чи стикалися Ви з перешкодами, працюючи у діловій журналістиці?

Так. Перепон було чимало. У своїй роботі, наприклад, доволі часто стикався з обмеженням доступу (або, навіть, забороною) до потрібної для виконання редакційного завдання інформації. Лишень розвідницькі здібності (служба офіцером в армії вдалась взнаки J) допомагали здобувати необхідні дані.

Пригадується випадок, котрий стався зі мною, коли я працював в одному відомому українському видавництві. Я взяв інтерв’ю у директора філії однієї з найбільших будівельних фірм Румунії, яка виконувала певний обсяг робіт на тодішньому «об’єкті сторіччя» – Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті окислених руд. На той час будівництво було призупинено.

На нашій зустрічі, як водиться, була присутня перекладачка. На моє питання директорові чи буде Румунія брати участь у подальшому фінансуванні КГЗКОРу, керівник підприємства, як переклала мені жінка, заявив, що цього не станеться у жодному разі. Слова очільника були доведені до мене в категоричній формі. Далі перекладачка додала, що при будь-якому розкладі румунська влада вимагатиме погашення заборгованості за виконувані та незавершені роботи

«Як прийнято в усьому цивілізованому світі», – наголосила жіночка, а керівник суворо подивився в мій бік, наче розумів переклад.

Інтерв’ю бралося напередодні великих свят, тому узгодити його зі спікером (роблю так завжди) не вдалося (офіс був кілька днів закритий, жоден телефон не відповідав). Я вимушений був скинути готовий матеріал на директорський факс, як, до речі, і домовлялися напередодні.

На ранок газета з інтерв’ю (https://www.ukrrudprom.ua/digest/dnikolay211106.html) уже була у продажу, а за годину – дві мені зателефонувала перекладачка. Її тон був нестриманий, гнівний. Вона погрожувала судом і розмовляла зі мною доволі брутально. Жінка несамовито кричала у слухавку про те, що начебто я роздмухав міжнародний скандал і румунська сторона цього просто так не полишить.

«Ви особисто та ваша газетка заплатите мільйонний штраф або сядете разом зі своїм редактором у румунську в’язницю!», – кричала жіночка у слухавку. Мої доводи, що я не міг помилитися, що все записав зі слів перекладачки не були почуті.

Прихопивши чернетки і диктофон, я вирушив у дорогу, щоб розібратися у ситуації. На місці ми разом прослухали записи. Запал перекладачки відразу зник, вона принишкла…

І що ж? З’ясувалося те, що тлумачка неправильно переклала спіч директора.

Після цього скандалу перекладачку звільнили з роботи. На мій превеликий жаль, очільника будівельної організації спіткала та ж сама доля. А щодо мене, то я отримав пристойну премію і подяку від видавця. За вибуховий матеріал.

Як Ви оцінюєте перспективу того, щоб здобувати журналістську освіту в Україні, а працювати за кордоном?

На мій погляд, не важливо, де ти навчався. Журналістика за великим рахунком – це не професія, а спосіб життя. Як би парадоксально це не звучало. У сучасної української молоді є шалені перспективи реалізувати себе за кордоном. Головне – бажання і хист просуватися у цьому напряму.

Безумовно, якщо порівняти перспективи становлення спеціалістів ІТ-професій та журналістів за кордоном, у програмістів, розробників сайтів, веб-дизайнерів переваг більше. По-перше, як відомо, зараз на таких спеціалістів у всьому світі шалений попит. По-друге, айтішникам у цьому плані трішки легше. Чому? Умовно кажучи, програміст із Кремнієвої долини, Бангалора, Сан-Франциско, Лондона чи з Кацапетовки користуються практично однією технологічною мовою, яка відповідає міжнародним стандартам. На відміну від ІТ-фахівця, журналіст має не просто знати мову країни, де він мешкає, а володіти нею досконало, до тонкощів. Він повинен ґрунтовно знати культуру, менталітет народу. Врешті-решт, журналіст мусить розбиратися в людях, які за світоглядом можуть кардинально різнитися від звичних для нього одноплемінників.

Чи легко працювати журналісту за кордоном?

Бути журналістом не просто. Як в Україні, так і за кордоном. Скрізь є свої нюанси. Та все ж, як на мене, в Україні працювати у ЗМІ складніше, ніж за кордоном. По-перше, у нас це часто небезпечно. Крім цього, український журналіст не може розраховувати на гідні заробітки. Пристойними статками можуть похизуватися лишень відомі журналісти, яких можна перелічити на пальцях.

Які привілеї мають закордонні журналісти?

Їх чимало – професія журналіста є престижною в усьому світі. У демократичних країнах працівників пера шанують. Але й відповідальності за сказані або написані слова на Заході на порядок більше. Головний привілей, на мій погляд, – це те, що журналіст (до речі, не тільки зарубіжний) має можливість спілкуватися з цікавими, непересічними людьми – політиками, акторами, митцями, науковцями, бізнесменами, високопосадовцями, зазирати у їхній внутрішній світ. Можливість подорожувати, пізнавати світ, теж гарна професійна преференція.

Чи обов’язково мати вищу освіту, щоб працювати журналістом-аналітиком?

Вища освіта не завадить навіть вантажникові (усміхається). А тим більше, якщо бажаєш бути аналітиком. Журналіст-аналітик має пропустити через свій мозок купу інформації. Він мусить вміти згрупувати її, відфільтрувати і видати на-гора читабельний матеріал. А для цього одних здібностей замало. Потрібно вчитися.

Де більш популярні ділові ЗМІ, ділова журналістика в Україні чи за кордоном?

Українська ділова преса поки що не досягла успіху своєї закордонної «сестри». На Заході, в розвинутих демократичних країнах діловими виданнями цікавляться освідченні, успішні, заможні люди, котрих там чимало. Це не тільки ділки чи банкіри. Такий висновок можна зробити, дивлячись на неабиякі за українськими мірками наклади таких видань. Ділова або економічна преса тиражується мільйонами примірників. У нашій країні газетами та часописами такого напряму цікавиться, нажаль, невеличкий прошарок населення. Це, здебільшого, підприємці «високого польоту», або ж фахівці того чи іншого напряму.

Який вихід бачите із цієї ситуації?

Здобувати вищу освіту. Тут, в Україні. І працювати. Можна, і за кордоном. Працювати і навчатися, приглядаючись. Аби потім додавати свій внесок у розвиток вітчизняної ділової журналістики.

Євгеній Семеняк