Про час окупації в Бучі розповідає Лариса Натьос, медичний працівник, дружина Миколи Натьоса.

Чому ви зосталися в Бучі і не евакуювалися відразу?

Коли розбомбили Гостомель, люди почали втікати до Бучі, а ми їх приймали на території Українського гуманітарного інституту, годували і заспокоювали. Багато людей приходили просто поїсти, поспати, потім вирушали далі. А двісті людей залишилися у нас.

Ми не могли покинути їх і поїхати. На території УГІ маємо дитячий садок, школу, гуртожитки. Тому було де розмістити людей. Люди були розміщені у цокольних приміщеннях гуртожитків для студентів та підвалі їдальні.

Для дітей з мамами виділили найчистіше та тепле приміщення. З дітьми спілкувалися, малювали, читали віршики.

Тим людям, які були у нас, пастори багато розповідали про Господа, молилися з ними, підтримували. Люди дуже дякували церкві, бо бачили Боже благословення: вони були захищені, була їжа, ліки, гігієнічні засоби. Вони самі казали, що у цьому місці є Бог.

Ми з чоловіком робили обхід: вранці я сама, а ввечері разом.

Де ви брали їжу?

На початку продуктів було небагато, тільки ті, що були закуплені для студентів. А потім самі студенти нам дзвонили і просили забрати з їхніх кімнат продукти, засоби гігієни та медикаменти.

Через декілька днів Вадим Шнуренко, який відвіз студентів і повернувся назад, привіз дві машини гуманітарної допомоги із Заходу України: продукти, хліб, борошно, сік, заморожені продукти. Він пропонував вивезти цих людей, але вони не захотіли, думали, що все швидко закінчиться і вони повернуться додому.

Після того, як почали нас закидати бомбами, хтось з бізнесменів, коли дізналися, що у нас люди, додзвонився до волонтерів, і ті привозили нам безкоштовно продукти з їхніх магазинів.

А де ви брали ліки?

Перед війною я працювала в клініці Давида Ноги. В УГІ є медичний кабінет, де були ліки. Коли почалася війна, мені передали ключі від кабінету. Там були медикаменти першої допомоги, яких вистачило на тиждень.

Коли розбомбили Гостомель, один з бізнесменів-волонтерів нам дуже допоміг. Нам потрібні були бинти, інші ліки для поранених людей, у яких вночі розбили будинок.

Цей бізнесмен попросив мене, щоб я, як медик, поїхала з ним допомогти цим пораненим людям. Коли ми зібралися їхати, він запитав, чи я маю все необхідне. Після розмови він подзвонив своєму знайомому, який мав аптеку, той відкрив двері і ми взяли все, що було потрібно. В аптеці було багато необхідних препаратів, щоб допомагати пораненим.

Коли ми приїхали до аптеки в Гостомелі, над нами низько пролетів вертоліт, який стріляв автоматною чергою. Ми заховали машину за кут, а самі заховалися у напівпідвальному приміщенні.

Після цього ми повинні були повертатися до солдата, якого поранило. Коли закінчився обстріл, ми подзвонили і нам сказали, що вже їхати не потрібно. Мені до сліз було шкода цього молодого хлопця.

Пізніше волонтери привезли нам повну «Швидку допомогу» та цілий бусик різних ліків, памперсів, дитячої їжі.

Як діти перенесли ці два тижня облоги? Які труднощі були з ними?

Дітки були маленькі, і в таких умовах у них загострюються хвороби. До року було десь 15 дітей, решта – малеча та підлітки. Дітки були застуджені, імунна система слабка. Мені допомагала молода жінка-педіатр, ми радилися, які ліки кому можна. Вона жила там, де були діти, дивилася за ними, а я приносила ліки та перевіряла стан здоров’я дітей та мам.

У нас був десятимісячний малюк, який був дуже наляканий. Одного разу хтось з діток гучно крикнув, малюк знову злякався і почав кричати. Батьки дуже довго не могли його заспокоїти, нічого не допомагало. Тоді вони вийшли і пішли в гуртожиток, щоб ізолювати його від дітей. Але й там він не переставав кричати. Потім батько знайшов мене і попросив щось зробити, щоб дитина заспокоїлася.

Ми тільки закінчили вечерю. Якраз почався обстріл, і я не могла ще півгодини вийти на відкриту територію. Спочатку дали краплі валеріани, зміряли температуру, а у дитини вона сягнула відмітки 40 градусів. Я розумію, як це небезпечно. А в моїй валізі для такої маленької дитини нічого не було. Добре, що в кожному гуртожитку була своя аптечка, але в ній також нічого не було.

Ми побігли до педіатра в надії, що вона має необхідне. Під обстрілами ми прибігли до лікаря, але в неї від температури вже нічого не було. Тоді я вирішила повернутися, зробити укол, знаю дозування, бо працювала в сімейній медицині. Під обстрілом ми повернулися назад у гуртожиток, я зробила дитині укол, почекали, поки дитина заспокоїлася, перестала плакати, а температура трохи зменшилася. Під обстрілами ми побігли додому.

Ми молилися за цю дитинку, і за дві доби за допомогою молитов та ліків дитині стало краще.

У нас були дуже хороші ліки, рідкісні. Прийшла до мене жінка, якій треба було ліки для щитовидної залози. Вони були рідкісні, а жінці без них було погано. А Бог заздалегідь і для цієї жінки дав препарат.

Дуже багато було людей, які сиділи у подвалах і застудилися. На цьому фоні загострилися інші захворювання, у багатьох цистити. У однієї жінки на фоні стресу почалася кровотеча. Я по п’ять разів на день колола ліки, щоб зупинити кровотечу. Молилися, лікували і зупинили кровотечу.

Привезли жінку після ковіду, у якої уражені легені, низька сатурація і тромболія. Жінка була підключена до кисню, коли разбомбили їхній будинок, кисень залишився в ньому, а її привезли до нас. Обличчя синє, ходити не може, задихається, стан дуже важкий. Ми не знали, як її відвезти в лікарню на кисень, тому що стріляли. Я дві доби тримала її на препаратах, які дав нам Бог.

Я просила молитися, бо її терміново було потрібно везти в лікарню. Ми всі молилися, і вранці російські війська відступили. Знайшли машину, візвезли хвору, повернулися в УГІ о 16 годині, а вже о 18 нас окупували, і виїхати ми були не в змозі.

Коли ми молилися, Бог давав мудрості, як зробити все вірно.

Часто вас брали з собою допомагати пораненим?

Вирішили, що я не буду виїздити, бо була тут потрібна людям. А наші волонтери їздили на “Швидкій”, вважаючи, що по “Швидкій допомозі” стріляти не будуть.

Але одного разу машину обстреляли, вони її залишили і пішки прийшли назад. На другий день обклеїли бусик знаками, щоб було видно, що їдуть волонтери, повезли дітям памперси, дитяче харчування та медикаменти. Тому, хто був за кермом, пуля пройшла по голові, до кості розрізала шкіру над вухом, але він залишився живий. Волонтери на собі принесли його до мене. Після цього вони вже не їздили, а ходили пішки.

В мене не було чим зашити рану, а вона була небезпечна. Бог дав мудрості колоти антибіотики, спеціальним клеєм стягувала йому рану. Добре, що температури у нього не було, рана затягнулася і зажила, наче її зашили. Я знаю такі рани, їх потрібно завжди зашивати, але вона так затягнулася без ниток, в цьому ми побачили благословення Господа.

Взято з сайту adventist.ua