Постать Василя Поворознюка – це приклад унікального поєднання професійної військової ідентичності та глибокого релігійного коріння. Він є баптистом у п’ятому поколінні по лінії матері та військовим у третьому поколінні по лінії батька. Його дід пройшов Другу світову війну до Праги, а батько був кадровим офіцером поліції з 28-річним стажем. Василь розпочав шлях у 14 років, згодом став студентом Київського вищого військового командного училища «Дніпро» (факультет воєнного розвитку). Служив у окремій розвідроті десантних військ, яку називає «елітою в еліті», мав високу інтелектуальну підготовку та володіє німецькою мовою. У 1999 році під час випробувань спецобладнання на старому гелікоптері апарат втратив висоту, внаслідок чого Василь отримав перелом хребта у двох місцях. Попри інвалідність, він присвятив себе капеланству, закінчивши семінарію. Сьогодні він є головним капеланом ВСЦ ЄХБ та викладачем провідних духовних закладів.

Як розпочалася ваша діяльність як віруючого офіцера у 90-х роках і як тодішня система реагувала на релігійну активність у десантних військах?

Мій шлях як капелана-добровольця розпочався фактично у 1994 році, одразу після мого хрещення. Будучи чинним офіцером розвідроти, я почав організовувати християнські концерти та біблійні зустрічі прямо у частині. Система реагувала вороже. Один із моїх командирів, бажаючи мені «насолити», зробив запис в особисту справу: «Не може бути офіцером-розвідником, може бути капеланом країни НАТО». На той час (середина 90-х) це вважалося чимось вкрай негативним – і НАТО, і капеланство сприймалися як загроза пострадянській ідеології. Цей запис був іронією долі, яка згодом стала моєю професією.

Яскравим прикладом того часу був випадок у Житомирі, коли я запропонував підрозділу з 50 солдатів замість відпочинку поїхати до церкви. Увесь підрозділ зробив крок вперед. Ми навіть не змогли поміститися в один тролейбус, їхали через усе місто кількома рейсами. За це я отримав офіційну догану. Мене перевіряли, чи не «насильно» я возив бійців, але все було добровільно. До 1999 року, поки мене не списали через травму хребта, я проводив до сотні служінь на рік, відвідуючи навіть закриті частини на півночі області, де раніше зберігалася атомна зброя. Це був період подолання стін «несприйняття», коли командири могли казати: «Бога немає, але солдата в церкву ведіть для дисципліни».

Ви запропонували власну періодизацію розвитку капеланства в Україні. На якому етапі ми перебуваємо зараз і як ви бачите структуру цієї служби?

Я виділяю пʼять етапів: ворожий (до 1991), несприйняття (1991–2000), диспут (2000–2008), формат (2008–2022) і нинішній етап – дефіцит (2022–2025). Зараз заповнено лише близько половини капеланських посад. Причому навіть повне заповнення штату не вирішить усіх проблем, адже один капелан на бригаду не може опікуватися тисячами людей. Тому я наголошую на важливості співпраці між штатними капеланами та добровольцями. Штатний капелан має бути стратегом і координатором, а добровольці (волонтери) – мобільною групою підтримки, яка відвідує поранених у госпіталях або працює з родинами загиблих.

Наприклад, штатний капелан на фронті дає запит: «У бійця загинув син, мати у депресії». І тоді капелан-доброволець їде до неї додому. Щодо вигог законодавства, я вважаю доцільним знизити вимогу з магістерського ступеня до бакалаврського для отримання первинного звання молодшого лейтенанта, щоб залучити більше кадрів. Проте вимоги до особистості залишаються високими: капелан не може бути інтровертом, він має бути гнучким, комунікабельним і – це моя принципова позиція. Також на мою думку капелан не має бути пацифістом. Капелан у війську повинен надихати бійців на захист Батьківщини та підтверджувати, що вони на боці правди.

Робота капелана – це постійний контакт із болем. Як ви особисто справляєтеся з психологічним навантаженням і які етичні принципи є для вас непохитними?

У мене є залізне правило, що повідомляти про смерть сина чи чоловіка по телефону – це категорично некоректно. Потрібно прийти, подивитися в очі і повідомити особисто. Це вияв найвищої поваги. Робота на стабілізаційних пунктах, особливо у Бахмуті взимку 2022–2023 років – це надважке навантаження. Коли молодий пастор уперше знімає бронежилет із пораненого і отримує фонтан гарячої крові в руку, або коли ми піднімаємо загиблого, а його нога тримається лише на шкірі – це травмує. Ми проводимо щовечірні дебрифінги, щоб хлопці «випускали» ці картинки з себе і не везли їх додому дружинам.

Особисто я у 2017 році, коли щотижня проводив групи для сімей загиблих у Звягелі (Новограді-Волинському) та Бердичеві, відчув себе «наче губка, з якої все вижали». Організм кричав: «Не їдь!». Мене перезавантажила маленька дівчинка, донька героя, яка у Звягелі просто підбігла і 3–5 хвилин обіймала мене за ноги. Цей дитячий жест повернув мені сили. Також я вчу капеланів, що у момент першого горя не треба проповідувати. Коли мати питає, чому в Біблії є статус «вдова», а для матері, що втратила єдиного сина, немає окремого слова, то не треба сперечатися. Треба сказати, що її біль настільки сильний, що людство ще не вигадало для нього слова. Треба просто бути поруч, обійняти і дати виплакатися.

Як ви оцінюєте реалізацію «американської моделі» капеланства в Україні та загальний духовний стан війська?

Відповідь: Наша модель – «американська на половину». У США капелан підпорядковується тільки капелану. У нас же – це наслідок пострадянщини, тобто капеланів часто намагаються підпорядкувати структурам морально-психологічного забезпечення (МПЗ), тобто колишнім замполітам. Це системна помилка. Капелан має бути незалежним душпастирем. Зараз перехідний період, у службах багато «мпз-шників», бо пастори ще не знають документообігу, але стратегічно ми маємо перейти до того, щоб посади займали люди з реальним духовним досвідом.

Щодо стану війська – армія є віддзеркаленням суспільства. Там є і героїзм, і корупція, і віра, і безбожництво. Не можна ідеалізувати армію, але в окопах усе стає явним. Коли боєць каже: «Бога немає, зніми каску, якщо віриш», я відповідаю, що маю робити те, що залежить від мене. Ми перебуваємо у стані духовної боротьби із «сатанинським духом». У такі часи дріб’язкові конфесійні суперечки (хто що їсть чи які дні святкує) мають відійти на другий план. Рада євангельських протестантських церков України (РЕПЦУ) працює над тим, щоб ми зосереджувалися на головному, тобто на Христі та спасінні душ, доповнюючи досвід один одного заради перемоги.

Питання – Валентина Куриляк (докторка богослов’я, доцентка)