24 лютого Росія розпочала повномасштабну війну проти України. Саме в цей день українці прокинулись від вибухів, сирени та новин. Студенти УГІ, які знаходились на території кампусу,  прокинулись від дзвінків батьків та вибуху близько 7 ранку. Розпач, паніка, сльози, страх — це почуття студентів та їх батьків у той жахливий день. На щастя, завдяки адміністрації інституту, яка зібрала усіх до актової зали, щоб обговорити план дій та проговорити про правила безпеки, студенти відчули підтримку. До війни деякі студенти виїхали додому через загрозу бойових дій, але у той день їм також було непросто. Тож я взяла коментарі у студентів, які знаходились вдома, у Київській області та на території кампусу.

«З УГІ через війну я поїхала ще 14 лютого: читала пости іноземних ЗМІ, говорили рідні, що, можливо, щось буде. До останнього не хотілось їхати додому, адже не було ніяких офіційних коментарів, та й ще у мене практика почалась. Я побула вдома, побачила, що все гаразд і от-от збиралася купувати білети до Києва. Проте 24 лютого я прокинулась від того, що мій телефон розривався від сповіщень — почалась війна. Через декілька хвилин до кімнати зайшов тато і сказав мені, що над братовим будинком у Києві летить винищувачі… Я взяла телефон і почала писати, телефонувати одногрупникам, викладачам, просто знайомим з УГІ. Питала як вони, чи будуть їх евакуйовувати. Дяка Богові, що тепер всі в безпеці», — говорить Надія Ярова, студентка 1 курсу.

Моя однокурсниця Анастасія Житньок, яка живе в Бучі, розповіла про свій ранок того дня:

«Чесно кажучи, я була одна з тих людей, яка чомусь була впевнена, що скоріше за все війна розпочнеться. Війна стала переломним періодом в моєму житті. 24 лютого о 5 ранку я прокинулась від дзвінка, під час якого мені сказали збирати речі та готуватися. У цю мить я не розуміла, що робити, як так сталось, що в 21 столітті почалася війна. Мої батьки спокійно відпочивали, тому в першу чергу я побігла їх будити, адже я не розуміла, що ми будемо робити далі, куди їхати, чи надовго це все. Цілий ранок ми слідкували за новинами, ракетами, обстріли. Ми розуміли, що в нашому містечку тихо, тому кудись їхати не було сенсу. Приблизно об 11 годині ранку ми вже були  в бомбосховищі нашого будинку, на наших очах пролетіло близько 20 літаків. Було чутно сильні постріли, будинок просто гудів від цих жахливих звуків. Приблизно о 4 годині дня настала тиша, ми зрозуміли, що потрібно тікати, вони не лишать нас в спокої. Їдемо незрозуміло куди та на який час. Не було часу навіть піддаватись емоціям та пускати сльози, в цей час треба бути сильною та незламною. Війна змушує мене відчувати постійну загрозу для свого та рідних життя. Я злюся на Росію, також я не розуміла та не розумію як інші країни могли таке допустити. Зараз я з рідними перебуваємо в Україні. Моєю підтримкою емоційного стану були мої рідні. Мене заспокоювало те, що всі поруч зі мною, живі та здорові. Ще мені допомагала моя подруга, яка навчається на психолога, кожного дня я відчувала полегшення свого емоційного стану. Щодня я та мої рідні молимось за життя кожного українця, та за наших військових, які всією силою захищають нашу країну».

Дуже добре, що коли почалась війна, на території УГІ усі були поряд з друзями, адже підтримка та висловлювання своїх емоції близькій людині допомагають нам зберігати спокій. У мене на території було багато одногрупників і ми всі разом обіймали один одного та намагались заспокоїтись. До прикладу, я зі своєю подругою увімкнули Гімн України та почали співати. Дивно, але спів та підняття морального духу було потрібним у ту годину. Моя одногрупниця Оля Пелах, яка жила зі мною в гуртожитку, говорить:

«Коли все почалося, найстрашніше було не знати, що буде далі. Переживання за рідних та друзів і необіхідність приймати рішення, не знаючи, що зараз буде правильним. Щастя, що я була не одна, це допомогло мені уникнути паніки, бо я відчувала підтримку друзів».

Анастасія Дяченко