Життя під час окупації: бійки за їжу

Життя під час окупації: бійки за їжу

Бійки за їжу.. що одразу згадується? Голодомор? Сьогоднішня історія про селище Клавдієве, Бучанський район. Головні герої – родина Кулінських, які застрягли в одній з гарячих точок. Спілкуватись будемо з Лілею Кулінською, викладачкою Українського гуманітарного інституту.

Повернемося до 24 лютого, як ви дізналися про початок війни? Якою була ваша реакція?

Про початок війни стало відомо вночі 24 лютого, близько 2 години. Раптом посеред ночі низько над будинком пролетіло декілька військових літаків, був сильний гуркіт, звуки важкої техніки, вони стали передвісником тривоги й попередження про війну.

Серце стислось і ніби захололо. Не вірилось до кінця, що це війна почалась, через кілька хвилин знову пролетіли низько літаки, гучно, не як зазвичай. Хоча напередодні в новинах часто у промовах Джо Байдена ми чули, що готується повномасштабний напад Росії на Україну, але я думала, може, це припущення, застереження, тому не вірилось. Згадала друзів, родичів, що живуть в Росії та ще більше не повірила в реальність війни, гадала, що ми в братніх відносинах, не будемо ворогувати. Але водночас виникли спогади про те, як Росія пішла війною на Грузію, Сирію, Чечню, Південну Осетію, Афганістан, ніби під гаслом добра і миротворства велись війни, проливалась невинна кров.

Якими у вас були перші думки?

Вже на ранок тривожні новини огорнули Ворзель, Бучу, Гостомель, Ірпінь, Клавдієве, Немішаєве.

Повномасштабне вторгнення Росії на нашу землю відбулось, в новинах зранку ми впевнилися, далі почули поблизу від нас вибухи, постріли, бомбардування, події розгорталися так стрімко, що навіть не віриться остаточно, що це можливо. Чоловік почав готувати льох, щоб ми могли там заховатися у разі бомбардування, але глянувши туди, я відчувала, що у випадку вибухів це не врятує, він не є придатним для укриття.

Ми знаємо, що ви мешкали в межах гарячої точки, якими були ваші дії?

Ми поглянули на дітей, вони мирно спали, помолились з чоловіком, промовили Псалом 90,д овірили все Богові і сподівались, що буде ранок, новий день і Господь покаже як нам бути далі. На другий день 25 лютого зникла електроенергія, вода, перестали працювати магазини, аптеки. Хліб пекли по четвергах, але продавали по пів батона на 1 сім’ю. Формувались великі колони черг, доводилось стояти в черзі за хлібом по 5 годин і часто бувало марно, бо на всіх не вистачало, іноді деякі люди навіть вступали у бійку. Виїхати було неможливо, ми знаходились в оточенні російських військ звідусіль, вони нас взяли в облогу, коли були спроби привезти продукти в наш населений пункт, то декілька машин обстріляли. Люди шукали щось поїсти, борошно тоді вважалось за золото, усі запитували про нього, намагались щось роздобути.

Багато людей розстріляли окупанти, такі випадки ставали все частішими.

Я вірила, що Господь нас не залишить, на все Його воля, виписала обітниці з Біблії, розмістила їх у кімнатах, щоразу молилась Богу, і дивний спокій і мир приходили в серце.

Чи ви зіткнулися з проблемами під час евакуації? Якщо були, то які? Як ви їх вирішили?

Коли продуктів майже не залишилось, ми шукали можливість вирватись з небезпечної зони, але вихід був один: йти через ліс з сім’єю. Ми все-таки не стали ризикувати, бо не були впевнені, що діти витримають далеку дорогу, до того ж, у старшого сина аутизм. Ми чекали “зеленого коридору”, але його не було і ніщо не свідчило, що буде. Коли наш син чув вибухи, то закривав вуха і починав співати пісні, дочка займалась творчістю, рукоділлям. Слава Господу, діти не боялись, можливо, не розуміли всю небезпеку війни.

Одного ранку ситуація сильно загострилась, вибухи стали все ближчими, сильнішими, ми вирішили не зволікати, шукати можливість виїхати. Наш товариш водій планував виїхати, до нього приєднались ще машини, автобуси з сусідніх сіл. У той день сформувались 2 величезні колони понад 50 машин, це було не легально. Ми їхали новою дорогою, попереду колону супроводжував місцевий священник. Їхали замінованою дорогою, але нам сказали організатори евакуації, що якщо там можуть танки проїхати, то легкові машини тим більше. Господь явно зберіг нас. Його супровід ми відчули по-особливому.

Коли ми натрапили на російський блокпост, побачили розгромлені села, будинки, зруйновані подвір’я, танки ворожі прямо в’їхали у двори. Поблизу лежали трупи людей, багато розстріляних машин. Скільки всього вони знищили, зруйнували, вбили людей! Нас зупинили і націлили автомати на пасажирів. У цей час я подумки молилась за всіх, згадала слова Псалму 90, що Господь відведе всі стріли лукавого і якщо впаде тисяча стріл чи навіть 10 тисяч поблизу нас, то до нас не наблизиться.

Коли зайшов російський військовий зі зброєю в руках, перевірив пасажирів, ніби світло чи сяйво промайнуло біля його обличчя, він промовив: “Уважаемые граждане! Езжайте! Счастливого пути вам!” І швидко вийшов з автобусу. Так ми виїхали.

Наскільки тяжко було їхати з рідного міста? І де ви зараз?

Звичайно, шкода було залишати домівку, але життя дорожче, ні до чого матеріального не потрібно звикати душею і прив’язуватись.

Ми зараз з сім’єю на західу України, у безпеці. Дякуємо Господу, що врятував нас, вивів із небезпеки тоді, коли був найкращий для цього час. Ми глибше осягнули, що все в цьому світі мінливе, не стабільне,а Вічний і Незмінний лише Господь.

Веніамін Степанюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *